Кожного оточували сексоти і завтра тебе закладуть органам. Відправили на каторгу мого батька, що відмовив дати на колгоспні збори власні стільці.

Я був в відрядженні і в вихідний виїхав автобусом на край міста.
На околиці Хабаровська я бачив, які території займали ті табори.
Тільки ряди колючого дроту були полосою шириною 30-50 метрів, а в середині огорожі незліченно бараків. Охороняли їх не тільки на вишках, а і за кілометри від табору на міських автобусних зупинках сиділи автоматники.

В 2006 році ішла радіопередача про вступ Болгарії в НАТО і в Євросоюз.
І я згадав, коли приїздив в Україну, в Тарасівку, чоловік Наді, Володя Стамболійский. З ним багато хто, в тому числі і я, говорили на різні теми життя болгар, країни, стосунки з нами і інші питання.
Він завжди уважно вислуховував, зважено і розумно відповідав.
Вів спокійні дискусії.
І ось в 2004 році, в Софії, я познайомився з їх зятем Іваном Корчевим. Розмову з ним вести було важко.
Склалося враження, що він говорив тільки своє і для себе. Співрозмовника не слухав. А якщо і слухав, то продовжував розмову на свою попередню тему. І я подумав, які це різні люди.
І запитував себе, що їх з`єднало в сім`ю?
Тим більше, що Надя жалілася на дуже складні стосунки з ним.

З слів мами, Сиваш Ольги Петрівни, мені Сивашу Івану Івановичу, було два тижні, коли забрали батька, Сиваша Івана Петровича, на другу світову війну.
Нервово це дуже вплинуло на маму і в неї зникло молоко.
Мене не було чим годувати. В той час в селі було багато таких малюків як я.
Сестра Марія брала мене на руки і ходила по селу до інших жінок, щоб покормили мене. Так я вижив до часу, коли вже хоч щось міг їсти, крім материнського молока.
Сестру Марію в селі називали моєю мамою, бо вона дуже турбувалася за мене і фактично виходила мене.
Пізніше німці сестру вивезли в Німеччину, на примусові роботи.
Як батько пішов на війну, мама проста сільська жінка, вихована в інтелігентній сім`ї, можливо передбачила, що будуть життєві складнощі під час війни, вирішила всіх нас сфотографувати і залишити пам'ять на довгі роки про ті тяжкі дні.
З розповіді мами: навпроти нашого подвір`я, через дорогу, жив мамин двоюрідний брат Гасенко Михайло з дружиною Марією.
Дядя Михайло дуже любив мене та балував.
Я завжди був бажаним на їхньому подвір`ї.
Якщо я сам не йшов до них, то дядя виходив на своє подвір`я і гукав мене через дорогу.
Я відразу біг до них. Дядя сідав за стіл і садив мене на коліна.
Тітка Марія завжди кормила і мене чимось смачненьким.
З часом змінювалася ситуація на фронті. Фронт наближався до України. При німцях дядю в селі обрали старостою села.