на совісті цих зводників і брата Миколи, який грав подвійну гру, з одного боку хотів наблизитися до батьківських грошей, а з другого пересварити інших між собою і батьком

В родині я користувався пошаною, повагою, любов`ю і доброзичливим ставленням батьків і оточуючих.
Але після смерті мами, чомусь, на мене почалися гоніння, як серед рідних, батька, особливо брата Миколи, так і на роботі бо туди брат з батьком почали надсилати брехливі наклепи, все перенеслося і в мою сім`ю.
Через роки мені вдалося вийти з цієї ситуації, хоч і з великими, як моральними так і фізичними втратами.
Жорстокість брата Миколи я відчував ще з дитинства.
Як то на весні, ми в трьох я, Микола і сусід Петро Удод гуляли в нашому садку. Він ввесь час мене штовхав. Потім з Петром почали кидати в мене грудки і каміння. Камінь влучив мені в голову і я втратив свідомість. Пізніше відчув, що мене хтось трусить. Коли почав приходити до тями, то виходить, що це Микола на руках бігом ніс мене додому. Ми вже були майже на нашому подвірї.
Згадав і про те, як зневажливо, дома говорив брат Микола, за замучений вигляд тітки Ганни. Він, в присутності мами, за вигляд тітки на фото, яке висіло в рамці в кімнаті, називав її непристойними словами. Підбурював родину, що мама допомагає родині тітки. Мама від цього дуже нервували, переживали, намагалися брата вгамувати і направити на достойне ставлення до родичів.
Але цей негатив залишився в нього на все життя.
Потім він подібно це переніс на стосунки з дружиною і до своїх батьків, сестер і до мене.
Характер у Миколи був садиський, який він проявляв на рідних і близьких. Можливо це є наслідок голодомору в Україні 1933 року.
Бо у чоловіків і жінок від голодомору було підірване здоров`я і порушена психіка і до 1934 року,його народження, цей кошмар ще не пройшов.
Аналогом є ситуація після аварії на атомній електростанції в Чорнобілі в 1986 році.
Після аварії жінки набагато частіше стали народжувати дітей з фізичними і психічними вадами.

Я знову повертався до старих фото. З екрану комп’ютера, збільшені в багато разів, дивилися на мене мої рідні, знайомі і це знову завдавало мені нового болю.
На фото, тепер, я не всіх однокласників пам’ятав прізвища і імена, бо пройшло майже 50 і більше років.
Багатьох із них я не знав подальшої долі.
Я згадував всіх хто пішов в інший світ. Батьків, рідних і думав, що вони прожили життя, але так і не побачили нормального життя.
Після перевороту 1917 року жили серед терору, голодоморів і війн.
Потім в тім колгоспнім рабстві і каторжній державі, в якій не можна було сказати, що людей принижують, або сказати те, що людина думає і якщо її думка не співпадала з діями держави.