працювали на шахтах. Там був і двоюрідний брат Доля Іван Митрофанович.
Їм дозволялося переписуватися. Іван писав Марії, що дуже тяжко працюють, а годують їх дуже погано і вони вже обезсилені і невідомо скільки ще проживуть. Господарі Марії доручали їй і покупку продуктів для сім`ї. Продукти і для німців продавали по карточках. Вона окремі карточки приховувала і пересилала хлопцям.
Сестра десь чула, що радянська армія вже рухається на захід і в листах писала хлопцям, що незабаром їм засвітить сонечко.
На роботі господар проводив допити і до кінця дня звірів.
Коли повертався додому в такому стані, то діставалося всім.
Щоб зняти стрес він трощив посуд, меблі і діставалося Марії.
Господарка добре відносилася до Марії і коли бачила, що чоловік повертався до дому то гукала Марія, Марія ховайся. Всі ховалися на період доки він трохи заспокоїться.
Одного листа Марії перехопили німці і її кинули в концтабір. Вона там декілька днів була в камері де стояла по коліна в воді. Господарка намагалася визволити Марію. Через три місяці сестру випустили. Тепер її відправили працювати при столові якого то підприємства. Закінчувалася війна і ту зону де була сестра звільнили американські війська.
Після закінчення війни 1945 року, хто повертався з німецької неволі змушений був пройти фільтрацію і виправдовуватися перед смершем (нкаведистами), чому вони опинилися в Німеччині.
Довго і постійно, вже дома, вони допитували і мою сестру Марію.
Ніби їх власна армія з бездарним керівництвом не кинула на призволяще в 1941 році.
Як казала сестра Марія, за наказом Сталіна, їх всіх мали вивезти в Сибір, як ворогів чи шпигунів іншої держави і тому, що вони бачили і знали інше західне життя.
Там повинна була бути і моя сестра Сиваш Марія Іванівна.
Та спочатку війна з УПА і щоб молоді хлопці і дівчата масова не пішли до них, а потім смерть головного ката Сталіна порушила ці плани.
Пригадую розповідь сестри Марії. Їх, вчителів української мови, зібрали в м.Запоріжжі, столиці запоріжського козацтва, для підвищення кваліфікації. Їх група на навчання вранці їздила в трамваї і між собою вони спілкувалися українською мовою. І ось одного дня хтось з пасажирів сказав «откуда еті бендеровци здесь взялісь». Сестра відповіла цьому шовіністові, що ми місцеві вчителі української мови.

Війна з Німеччиною закінчилася, але сміливці, патріоти свого народу, воїни УПА до 1955 року продовжували боротьбу проти одного ворога, більшовиків, вони свідомо віддавали життя за Україну, боролися проти тих хто мордував населення України і після 1939 року.
Чекісти переодягалися в форму воїнів УПА і в Західній Україні знищували населення цілих сіл і ці звірства звертали ніби то воїни УПА.