Багато мені з того звірства розповідали в тещі на Тернопільщині ще після 1967 року. Такими діями влада намагалася озлобити і підняти населення проти УПА.
Моя мама розповідали, як після війни 1945 року вони і тисячі таких як вони тягали на собі по колгоспних полях борони і іншу техніку, щоб обробити і посіяти їх.
Бо власний «уряд» був зайнятий іншими проблемами.
Як на радянських багнетах нав’язати і розповсюдити світову революцію по інших країнах світу, там куди вони ввели свої війська під час 2ї світової війни.

Західні країни відбудовували зруйноване війною. Виготовляли нову техніку для своїх людей, яка б полегшувала і покращувала умови праці.

В Союзі думали над одною проблемою, як створити грізнішу зброю проти людей, атомну, водневу, хімічну, бактеріологічну і іншу, щоб залякати західні країни.

Розбитий ворог німці тепер помирилися з усіма народами світу. Тільки Росія того примирення не хоче і все роздмухує події тих далеких часів і тепер намагається підім’яти під себе країни бувшого Союзу.
Кожен день і в Україні «святкують» яке село чи місто визволили від німців. І так день за днем і рік за роком це продовжується безперервно.
Німці тепер живуть набагато краще переможців. Мають сучасну техніку. Їздять на мерседесах, опелях і інших сучасних автомобілях, а ми ще на горбатих «Запорожцях» і італійських «Жигулях» 35 річної давнини, або на коробках для інвалідів, на якій їздив чоловік Марії Іванівни (Сиваш), Обіход Павло Іванович.
А ті хто після 1991 року достатьно накрав народного майна, тепер зміг купити собі їхні «опелі», «мерседеси», «міцубісі» і інші моделі.

В селах, після війни 1945 року, селяни продовжували бути рабами. Працювали від зорі до зорі за палички (трудодні), якими відмічали їх працю за день, або за обсяг виконаної роботи, замість грошової оплати. Зарплату нараховували і платили тільки в кінці року. То були копійки на трудодень і фактично не було що отримувати.

Народ був безправний.
Селяни не мали паспортів і не могли нікуди поїхати з села крім навчання. У хлопців був шанс. Після обов’язкового призову в армію, звідти не повернутися в село.
У дівчат іншого шляху, ніж втекти з села, без документів на шахти Донбасу, або інші будови «віку», де брали без документів, не було. В той час на шахтах було дуже багато аварій, в яких гинули шахтарі. Вони в шахти опускалися як смертники. Гарантії, що підніметься на поверхню живим, не було.
В наше село приходили повідомлення, коли хто з односельців гинув.
То були як бойові повідомлення.

З часом ситуація в державі трохи покращилася.