В березні 2009 року почув думку партії "Свобода" Олега Тягнибока про те що в Росії притісняється все українське. Там немає українських шкіл, теле і радіо передач, преси і книжок українською мовою, а в Україні все це є і вони вимагають ще збільшення. Члени партії "Свобода" ставлять питання, що кількість всіх закладів в Україні і Росії повинна визначатися двосторонніми угодами і пропорційно. Будуть в Росії українські школи, стільки ж буде російських і в Україні, немає там, немає і в нас.
І я такий підхід і позицію поділяю і підтримую.
Я народився і виріс в українськім селі.
Для мене національного питання тоді не виникало. Так як в селі усі говорили українською мовою і ні яких національних суперечок не було. За виключенням, однієї сусідки Наталки Лімешко, яку сільський хлопець привіз з Серпухова (під Москвою), після служби в армії.
Вона ввесь остаток життя прожила в українськім селі, народила дітей. Але завжди з усіма говорила російською.
За багато десятиріч не зуміла вивчити мову народу серед якого жила.
Чи то з неповаги до української родини, яка прийняла її в свою сім`ю. Коли прийде до мами, то розказує, які романи вона читає.
Мамі, за роботою, було не до романів. Та і слухати те їй не було коли. Я не російськомовний українець. Я Українець і моя рідна мова українська. Але на відміну від багатьох росіян в Україні, після закінчення української школи, швидко і досконало вивчив і володію російською мовою.
Нам нав'язують думку,що українська мова немає багатьох технічних термінів і відповідно не може замінити російську літературу.
Це не так бо в школі я мав всі книжки з фізики, математики, геометрії, тригонометрії і так далі українською мовою.
Мої батьки до своїх батьків зверталися на Ви і нас вчили звертатися до них на Ви. Батьки це не шкільні чи дворові подружки і до них потрібно відноситися і звератися з повагою.
Не завжди закінчення прізвищ на "ов" свідчить, що це корінні росіяни. Ще за царських часів, пани росіяни, яким царат роздавав українські землі, змінювали прізвища українців зміною закінчень.
У мене був, царство небесне йому, товариш родом з Одеської області Віктор Богданов. Це було ще в глибокому союзі, далеко до його розвалу.
Працював слюсарем на заводі "Ленінська кузня", але завжди відстоював українську мову, все українське, Україну. Під час таких розмов його колеги по роботі говорили, що ти відстоюєш українське, коли ти сам росіянин. Звичайно, вони це говорили із за його прізвища.
Він їм відповідав "Я українець".
В кінці березня 2008 року, після зборів автокооперативу, до мене підійшов син Віктора. Він знав що я приятелював з його батьком. Запропонував підвезти мене до любої станції метро. Я поїхав з ним. Коли підїхали до метро я подякував йому і хотів вийти з машини, але Валера попросив не спішіть, трохи поговоримо. Дав мені свою візитку і сказав звоніть мені не тільки в справах, а і просто так.
У мене є приятель Алік росіянин, який працює на заводі в Києві. Він мені говорить, що за президентства Ющенка в Україні почалися зміни на краще і вже це відчувається.