Пізніше автор цитує, запроданця для Росії, Кучму, який фактично, за роки свого правління, майже здав Україну Росії.
Згідно перепису 2001 року, по 1992 рік Кучма росіянин. З 1992 року почав писатися українцем. В 1992 році його призначили прем'єр-міністром, а в 1994 році сусіди допомогли сісти в крісло президента України, достроково усунувши комуністичного функціонера Кравчука, через два роки після обрання його Президентом України.
Можливо Кравчука залякали фізичним знищенням, як пізніше намагалися усунути В.А.Ющенка, перед виборами президента в 2004 році.
Що ж це за президент України якщо Кучма і тепер говоре в ЗМІ російською мовою.
Тільки завдяки патріотам українського народу разом з В.А.Ющенком і його командою, яких в кінці 2004 року підтримали десятки мільйонів українського народу, нам вдалося позбавитися кучмізму і чергових кайданів "старшого брата".
Їхні ставленики намагалися відірвати від України південно-східні області, Крим і утворити нове Придністровя.
Російські шовіністи, до речі вихідці з нашої землі, в черговий раз ринулися в бій на українську територію. Запланували штучно відірвати від України східні області і Крим і створити південну східну республіку, як скорочено по абревіатурі її називали ПІСУАР.
В дійсності та назва залишилася відповідником туалетному атрибуту. Але не допомогли ні наїзди Лужкова (родом з Криму), мера Москви, ні російські консультанти по приведенню в президентське крісло України, особи яка двічі відбула ув`язнення.
В радянські часи, якщо двічі відсидів в в`язниці, таких осіб, згідно тодішніх законів, вважали рецидивістами.
І навіть в армію солдатом таких не брали. Росія має в своїх архівах документи про його судимості і мала на меті на цьому в майбутньому зіграти для кінцевого знищення України, як незалежної держави.
Тільки воля патріотів і народу України зупинила той безлад, який не без допомоги ззовні творили в Україні. Одних із тих "діячів" тепер переховують в Росії, інші переховуються в інших країнах світу.
Автор був запаморочений очорнінням моїх предків і на це зайняв дуже велику частину книжки, і зрозуміло, місця для багатьох, важливих для родоводу, фото і повідомлень про рідних в книжці не вистачило.
Автор сам заплутався, спочатку писав, що Росія не була імперією, а далі неодноразово пише, що то російська імперія.
Декількома сторінками раніше сказано, що в 1848 році австрійці штучно створили українську мову, а потім пише, що в 1840 році видано "Кобзар" Т.Г.Шевченко. Зрозуміло українською мовою.
І таких, м'яко кажучи, неточностей дуже багато.
До стор.109 "Сивашської Одісеї". Іде плач, про ніби то, притиснення російської мови в Україні, як не введення другої державної мови російської. Про якесь закриття російських шкіл в Україні.
Мабуть це видно з відстані Єкатеринбурга.
Все відбувається навпаки. В Донецьку була одна українська школа і її закрили. В Криму 600 російських шкіл, українських 6, татарських 14.
За переписом 2001 року, в Україні до 9% росіян, то і шкіл російських повинно бути не більше 9%, а логічно і значно менше. Бо не всі росіяни в Україні шовіністи, і багато із них віддають дітей на навчання в українські школи. Щоб діти, крім рідної, досконало володіли українською. Їм тут жити і треба планувати, як економічні так і політичні кар'єри.