Листи всім дітям писав батько під диктовку мами.
Інколи, мені, мама писали листи самі. Хоч почерк був складний, але мама казали Ваня розбере, що я написала.
Пізніше вони писали, що мама ніколи до цього не літали літаком. Що в літаку дуже плакали за Михайликом і не відчули, як швидко долетіли до Поліг.
Пізніше, вже великим хлопчиком, Михайлик на канікулах, трохи жив в Марії Іванівної і Павла Івановича Обіход.
Вони, як вчителі, давали йому завдання по українській мові, математиці, фізиці. Павло Іванович дуже хвалив математичні здібності Михайлика. Хоч як вчитель і директор школи був скупий на похвали. Але Михайликом був задоволений.
В 1941 році радянська армія відступала під натиском німецьких військ. Військова частина, в якій знаходився наш батько, відступала по півдню України, майже рядом з нашим селом.
Батько розказував, що в паніці дуже багато солдатів по ночах тікали з армії. Агітували тікати і батька. Але він відмовився. Сказав як буде, але я відступатиму далі. Я вже спробував дії того режиму, що очутився в Біробіджані.
Його частина дійшла до Грозного і тільки там зайняла оборону по захисту нафтових родовищ в Чечні.
Батько розказував, що в їхнє розташування приїхали війська НКВД. Чеченцям давали на збір 15 хвилин, і за добу вивезли всіх чеченців і інгушів звідти. Вивозили тих людей як скот.
В дорозі їх багато вимерло
По закінченні війни, з Німеччини, батько поїхав, як говорили дома, на Кубань. Він хотів щоб ми (сім`я) переїхали туди жити. Мама взяли мене і ми поїхали до нього. Але про те, що в період депортації чеченців, батько в складі військ НКВД зустрів там Долю Петра Митрофановича я не пам'ятаю. Хоч може і чув про це. Але після того, як про це я прочитав в книжці "Сивашській одісеї" в мене виникла думка, що Доля Петро підговорив батька, після війни переїхати жити в Чечню і, можливо, зробив протеже відносно будинку з якого висилили місцевих мешканців.
Але мама виявилися далекогляднішою батька. Вони передбачили, що можуть повернутися чеченці і інгуші, господарі будинку, в який ми мали поселитися, і м'яко кажучи виселили б нас.
Разом з батьком ми повернулися в Тарасівку.
Наша бабуся повернула рід Сивашів з Воронежу назад, коли туди вони виїхали ще за царських часів. Частина Воронежської області належала Україні.
Виходить, що жінки роду Гасенків і Сивашів були розумні, далекоглядні і передбачливі, а також патріотично налаштованими УКРАЇНЦЯМИ.
В 1945 році батько привіз з Німеччини деякий чоловічий одяг, але не використовував його.
В комуністичні, післявоєнні часи, купити щось з одягу для дітей не було коштів. І Надя просила батька дозволити деякі речі, які він привіз з Німеччини, перешити для неї.
Батько не дозволив. Так ті речі валялися, він їх не використовував і вони згнили. Надя інколи нагадувала йому. Бачите тату мені не було в чому ходити в школу, а ви не дозволили перешити з желетки і іншого, а тепер все воно згнило в гаражі.
Щоб, які автори не писали про наш родовід і наше прізвище, є одна істина, що наш рід і прізвище виникли на Україні.
Прізвище Кирила Сиваша я знайшов в архівних документах 1765 року, до знищення Запорізької Січі росіянами, який належав до козаків.