То була політика і рішення Росії.
Якщо хто з керівників республік намагався проводити політику свого народу, тих керівників хитро прибирали.
Мені в Мінську розповідали, як відбувалася аварія, коли усували з посади Машерова.
Першому секретарю комуністичної партії Білорусії Машерову влаштували автокатастрофу в якій він загинув.
Машеров намагався добитися більшої самостійності для республіки.
В радянські часи про тероризм не говорили, особливо стосовно таких високопосадових осіб. Тероризмом займалася сама влада Союзу, як всередині країни так і за її межами, по відношенню до неугодних для неї осіб.
Другий приклад.
В Українській республіці першим секретарем компартії був Петро Юхимович Шелест. Він підтримав українське мовне питання і суть книжки, написану письменником Олесем Гончаром "Собор".
"Старші брати" відразу проявили свої дії.
Так як Шелест в Україні користувався великим авторитетом і підтримкою, то його відразу звільнили з партійної роботи в Україні не могли, а ніби, перевели на роботу в Москву, заступником голови уряду.
А через три місяці, з нової посади, відправили на "пенсію".

Хоч на багатьох інших посадах в тій державі сиділи старі діди за віком далеко поза пенсійним.
Подібно реагували і на керівників інших республік.
Коли я почав працювати над збором інформації дома, серед рідних, в архівах, я почав постійно відчувати тугу за всім тим, що так складно, бідно, голодно пройшло життя мого роду і моє.
При перегляді фото свого дитинства, шкільних років, юності я дивився на ту бідність, убогість батьків, рідних, друзів, знайомих.
Від спогадів про нелегке життя всіх, серце стискалося до болю.
Згадалося все. І той режим, його "турбота" про людей, дітей, податки, мізерна плата на трудодні, за каторжну роботу.
Одним словом все.
На рівні з бідністю, згадую порядність, скромність переважної більшості людей, дівчат, хлопців свого віку.
Все порівнюю з сьогоденням.
За миті часу, секунди, хвилини в пам`яті пролітали відрізки життя, які складалися іноді роками.
Як я казав вище, на це реагував ввесь організм.
Інколи я думав, щоб не було того болю, можливо не треба згадувати всього того, що пережив наш рід і я разом з ними.
Особливу тугу і душевну схвильованість викликало, коли я переглядав фотографії з 1941 по 1948 рік.

Яка то була біднота після 24 років існування і правління комуно-фашистського режиму.
Розумні, чесні, порядні, роботящі, не п`яниці люди не могли хоч якось одягнути, нагодувати себе і своїх дітей.
Я не вмів працювати на комп'ютері, сканувати фото, відновлювати їх колір, вірно латати пошкодження, підписувати хто на них був.
Але це доповнення вирішив робити на комп'ютері.
Придбав комп'ютер. Почав роботу з найскладніших фотографій.
Тому ці фото були дуже довго перед моїми очима і постійно нагадували про те нелегке життя.
Я був не просто коректувальник, який виконував чуже замовлення, а безпосередній учасник того життя, того часу. З фото на мене дивилися мої рідні і близькі мені люди.
Коло подій, в пам`яті, того періоду, ввесь час розширювалося.