А я пригадав, що при комуністичному режимові брехали людям, що дуст не шкідливий.
В колгоспі мама працювали в рільничній бригаді. Після операції маму перевели, як казали, "на льогкий труд" в садо-огородню бригаду.
Я згадав, що коли мама працювали в садово-огородній бригаді, то їх посилали посипати капусту і інше овочі дустом, для боротьби з тлею. Жінки насипали дуст в мішечки з чулок і ходили трусили над кожною рослиною. Над полем стояв туман з дусту яким дихали працівники.
Дустом посипали рослини і дома і навіть давали курям.
Я наштовхувався на багато матеріалів, стосунків України з кримськими татарами, Польщею, Росією і інше.
Всі ці матеріали лежали на поверхні, але в радянські часи про більшість з них заборонялося говорити відкрито. З тих хто працював в архівах брали підписки про нерозголошення прочитаного і навіть більше, хто нехтував забороною опинявся в сибірських гулагах.
Але в архівах я шукав тільки те що стосувалося нашого родоводу. Тому я писав автору тільки окремі штрихи ущемлення інтересів України, українців іншими країнами в тому числі і Росією.
Вважав, що він досвідчений і або сам підніме запропоновані мною матеріали, або при необхідності, звернеться до мене, щоб я повернувся до того матеріалу і дав додаткову, потрібну йому інформацію.
Але мене просили більше заглиблюватися в пошук причетності нашого роду до Запорізького козацтва, походження прізвища СИВАШ і бажано, щоб це підтверджувалося документами.
В квітні 2005 року мені подзвонили з пошти, що на моє ім`я прийшли дві бандеролі. Виникла здогадка, це мабуть книжки.
Відразу, хвилюючись, пішов на пошту.
Коли мені подали ці бандеролі, моїй радості не було меж.
На кінець ми досягли мети.
Я горів морем вдячності всім хто приймав участь і зуміли зібрати стільки матеріалів для досягнення спільної мети.
Дома переглянув назви розділів, фото. Але не побачив там тих фото, які я дуже хотів бачити.
Це фото на якому були Григорій Федорович Сиваш, Микола Савич Дяченко-мій брат, мій батько, я. Я впевнений, що Вітя і Федя, деякі фото, з їхнім батьком, бачили вперше. Зрозуміло, що якість цих фото бажала кращого.
Я не знайшов фото 1941 року на якому була моя мама і четверо дітей. Це були перші дні війни, на яку вже забрали нашого батька, а мені було два тижні. Не було фото1943 року, де зібрався наш рід знову.
Я розумів, що сторінок в книжці обмежено і все вмістити складно, але ці фото я хотів бачити. Не було там дуже багатьох інших фото, які я відсилав. Було не все з того, що я повідомляв в листах про рідних, Україну.
Почав читати. Деяким записам був здивований, як можна було таке перекручення української історії писати. Але спочатку себе заспокоював. Можливо це була тактика, як в радянські часи, щоб можна надрукувати цю книжку в Росії.
Але ж час інший і надрукувати можна все і не тільки в Росії.
Але чим далі я заглиблювався, від перших розділів, тим більше дивувався.
Як можна було писати таку неправду на український народ, на народ членами якого були наші предки, наша рідня, та в кінці кінців вихідцями якого безпосередньо є і ми.