радість, хоч маленькій черговій знахідці, і повідомив мені чи вписується ця знахідка в картину родоводу, чи складає ця знахідка якусь цінність для роботи. Це стимулювало інтенсивність роботи.
Були і інші перепони в пошуку необхідного. Я замовляв необхідні фонди, але мені їх не давали, а на моїх замовленнях писали «дуст». Мені пояснювали, що документи пересипані, при комуністичному режимові, дустом. А тепер з`ясувалося, що це дуже небезпечна речовина, яка не виводиться з організму людини, тому працівникам архіву забороняють з ними працювати і документи не видають відвідувачам архіву.
А я пригадав, що при комуністичному режимові брехали людям, що дуст не шкідливий.
В колгоспі мама працювали в рільничній бригаді. Після операції маму перевели, як казали, «на льогкий труд» в садо-огородню бригаду.
Я згадав, що коли мама працювали в садово-огородній бригаді, то їх посилали посипати капусту і інше овочі дустом, для боротьби з тлею. Жінки насипали дуст в мішечки з чулок і ходили трусили над кожною рослиною. Над полем стояв туман з дусту яким дихали працівники.
Дустом посипали рослини і дома і навіть давали курям.

Я наштовхувався на багато матеріалів, стосунків України з кримськими татарами, Польщею, Росією і інше.
Всі ці матеріали лежали на поверхні, але в радянські часи про більшість з них заборонялося говорити відкрито. З тих хто працював в архівах брали підписки про нерозголошення прочитаного і навіть більше, хто нехтував забороною опинявся в сибірських гулагах.
Але в архівах я шукав тільки те що стосувалося нашого родоводу. Тому я писав автору тільки окремі штрихи ущемлення інтересів України, українців іншими країнами в тому числі і Росією.
Вважав, що він досвідчений і або сам підніме запропоновані мною матеріали, або при необхідності, звернеться до мене, щоб я повернувся до того матеріалу і дав додаткову, потрібну йому інформацію.
Але мене просили більше заглиблюватися в пошук причетності нашого роду до Запорізького козацтва, походження прізвища СИВАШ і бажано, щоб це підтверджувалося документами.
В квітні 2005 року мені подзвонили з пошти, що на моє ім`я прийшли дві бандеролі. Виникла здогадка, це мабуть книжки.
Відразу, хвилюючись, пішов на пошту.
Коли мені подали ці бандеролі, моїй радості не було меж.
На кінець ми досягли мети.
Я горів морем вдячності всім хто приймав участь і зуміли зібрати стільки матеріалів для досягнення спільної мети.
Дома переглянув назви розділів, фото. Але не побачив там тих фото, які я дуже хотів бачити.
Це фото на якому були Григорій Федорович Сиваш, Микола Савич Дяченко-мій брат, мій батько, я. Я впевнений, що Вітя і Федя, деякі фото, з їхнім батьком, бачили вперше. Зрозуміло, що якість цих фото бажала кращого.
Я не знайшов фото 1941 року на якому була моя мама і четверо дітей. Це були перші дні війни, на яку вже забрали нашого батька, а мені було два тижні. Не було фото1943 року, де зібрався наш рід знову.