Від залізничної станції Челюскін треба було іти пішки 8 км. по бездоріжжю. Дороги були розмиті. Іти було дуже важко, тим більше, що настала ніч. Хлопці мене не залишали, хоч могли іти скоріше. Раптом нас наздогнала інша компанія. Хтось в темноті говоре, пішли швидше хлопці. А вони відповіли та з нами хлопець і ми не можемо його лишити. Питають, а хто то. Та Ваня Сивашів з Тарасівки. І раптом з тієї компанії інший говоре, та це ж мій брат. З`ясувалося, що то був Вася Дяченко. Він далі допомагав мені іти і навіть ніс на собі. Поки дійшли до села Басань, а там уже я пішов додому сам.
Багато інших, здається дрібниць, згадую. І стан душі буває різним. Інколи дечому радієш, а інколи стає тяжко, що все залишилося в минулому і нічого змінити не можна.
Часто згадую Миколу Дяченко. Ми з ним були майже одного віку. Були дружні між собою. Часто зустрічалися. Він жалівся на свою матір, тітку Химку. Говорив, що твоя мати добріша відносно тебе.
Можливо це йому тоді так здавалося.
Коли Микола одружився, на Катерині, працювала вона зоотехніком в їхньому селі, вона перейшла жити до них, до його батьків.
Але чомусь вони не знаходили спільної мови з Миколиними батьками.
Мені важко тобі пояснити, чому це відбувалося. Бо я тоді вже вчився в Запоріжжі, додому приїжджав рідко. І хоч бачився з Миколою, то не всі питання обговорювали.
З часом Катерина залишила сім`ю Дяченків і поїхала в Гуляйпільський район на свою батьківщину (в с.Темирівку з`ясував пізніше авт.).
Як зветься село я забув. Один рік нас студентів навіть послали в це село для збору урожаю. Але це було коли Микола ще не був одружений.
З часом Микола поїхав до неї. Але в них чомусь спільне життя не складалося. Микола причастився до горілки. В Басань приїздив він дуже рідко. Його ввесь час дівчата дяді Сави розшукували.
Але додому він чомусь не їхав.
Я завжди заходив до Дяченків, коли приїздив додому.
Потім, майже до кінця життя дяді Сави, переписувався з ним.
Але вони завжди уникали конкретної розмови за Миколу. І тітка Химка і дядя Сава жалілися, що Микола забув їх і не їздить до них.
Але коли я намагався розпитати конкретніше причину, чого так сталося, плакали і тітка і дядя. Вони махали рукою і говорили «та». Я розумів, що їм важко про це говорити і переходив, в розмові, на іншу тему
Тітка Химка хворіла і кожен раз коли я приходив до них їй ставало все тяжче. Вона все лежала в великій кімнаті на ліжку. Було сяде на ліжку і плаче. З ними вже ніхто не жив. Дядя Сава доглядав і за тіткою і по господарству порався. Ввесь час згадували хлопців Петра, Василя, що пішли з життя передчасно, а Микола не з`являвся до них.
Вітя, дам пояснення по тих словах, які ти написав, щоб я уточнив.
1. Милиці-костилі. Вітя, за поїздку на Кубань до батька. Мені було десь 4 роки і я написав сестрі Марії, щоб вона, якщо пам’ятає, уточнила де це було. Але від неї чомусь немає листа.

Всі імена і окремі уривки з розмов з моїми батьками і за братів дяді Гриші, Павла, Івана, сестру Параску чув і це згадується. Чув, як тітка Химка і дядя Сава розказували моїм батькам за те, що відбувалося в Молдові з дядьком Іваном.