Я запропонував їм приїхати в мою хату, Але вони не приїхали. Пізніше написали, що купили собі хату за 20 км. від Одеси.
(І ось несподівана інформація в 2006 році від дівчат через Надю, що Горліцин ніде не працює. Як більшість, росіян, надійно прилучився до горілки і Світлана поставила питання про розлучення.авт.повідомив пізнше)
Вітя, в мене є така думка, що на Кравчуна можна вийти через автозавод «Комунар».
Написати лист м. Запоріжжя, вул. Леніна (номер не пам’ятаю), автозавод «Комунар». Перше, що там можуть знати координати бувшого директора Кравчуна і дадуть їх і його родини. Плюс можуть написати якусь інформацію за нього, як бувшого керівника заводу.
Ти просив мене написати інформацію про себе і синів, і фото синів Михайла і Володимира. Але нічого ще не маю. Надіюсь одержати і переслати тобі, коли щось одержу від них.
Стосовно оригіналів фото. Я тобі висилаю все, що ти просив і деякі інші, які вирішив ще додати.
Вітя, твої листи підштовхують мене згадувати все життя. З одного боку приємно все згадувати, а з іншого тяжко на душі. Тому, що було і добре, але було і багато гіркого в житті всього нашого роду і його не викинеш з пам`яті, з спогадів.
Я тільки тепер зрозумів.
Інколи я бачив стан моєї мами, про щось говоримо і раптом бачив, що її думки кудись пішли далеко. Було питаю, мамо про що Ви  думаєте.
Відповідали, та так, то я про своє. Тепер я зрозумів, що при випадках вони згадували про свою родину, батьків, рідних, їх і своє минуле.
Після прочитаного в твоїй книжці «Оглянись», згадав розмову моєї мами з тіткою Химкою Дяченко. Вони по жіночому говорили і про Вашу родину, Вашу сім`ю. Твою маму і дядю Гришу. Я не підслуховував їхні розмови, бо мама нас змалку відучали, щоб ми не підслуховували розмови дорослих. Я випадково міг почути тільки окремі речення.
А тепер я все почуте тоді складаю з тим прочитаним.
Пам’ятаю, як вони говорили, що після закінчення тобою навчання в інституті, що ти ніби то не міг влаштуватися на роботу в Україні. Говорили між собою, що можеш ти працювати на цегельні (кирпичном заводе), але роботи немає. Говорили за роботу в Богдановичах.
Чув ті зміни в їх розмовах, як мінялося там твоє життя.
Вже немає з них нікого, ні твоїх, ні моїх батьків, ні дяді Сави, ні тьоті Химки. Все пішло з ними в небуття. Тому важливо зафіксувати хоч те, що ми пам’ятаємо.
Згадую і за всіх Дяченок.
І Петра, коли він хворів.
За Васю, коли трагічно загинув. Яка то була трагедія. Він побудував собі хату в Запоріжжі на масиві Зелений Яр. Вже там жив. Пішов чи то відкривати газовий кран під дахом хати. Поставив табуретку, став на неї, а вона не встояла під ним. Він впав і вдарився головою об забетоновану доріжку і так життя обірвалося.
Я згадую, як я на весняні канікули (рік не пам’ятаю) їздив до моєї сестри Марії. Потім вона мене з с. Роботіно пішки відправила з їхнім вчителем в Оріхів, щоб він там мене посадив на поїзд і щоб комусь доручив приглянути за мною. На станції я сказав, що впізнав хлопців з нашого села і я поїхав з ними додому.