вважали, що я кваліфікований фахівець і свої знання не приховував від інших, а передавав своїм підлеглим.
Крім роботи я активно займався різними громадськими дорученнями.
Мав багато подяк. Тривалий час я був головою групи народного контролю в конструкторському відділі.
Так як в інституті не було військової кафедри, то 1 листопада 1965 року з роботи мене призвали в армію.
Служив я в Дніпропетровській області, в лісах біля міста Новомосковська в танкових військах.
В жовтні 1966 року, всіх хто мав вищу освіту зібрали на збори по підготовці для присвоєння офіцерського звання і хто не виявив бажання далі служити в армії в грудні 1966 року звільнили в резерв.
В резерві спочатку, як танкіст, я був в командному складі резерву 1го розряду, з 1973 року мене, старшого офіцера, зачислили в резервний пантонний полк в якості політпрацівника.
Зимою на початку 1966 року в Тарасівку приїхав Володя Стамболійський.
З мамою він вирішив провідати мене в армії. Коли приїхали на пропускний пункт в містечко розташування військової частини, то збагнули, що Володю, як громадянина Болгарії, можуть не пропустити. Домовилися з мамою, що він буде мовчати. А коли запитали хто він, то мама сказали, що він грузин і погано говоре російською. І так вони змогли проїхати до мене в частину в населеному пункті Гвардійське.
Де б я не був чи коли вчився в Запоріжжі, чи служив в армії, чи коли вже жив в Києві до мене завжди приїжджали мама.
Коли я одержав в Києві квартиру, мама приїздили до нас майже кожен рік. За час передування у мене мама ходили в різні церкви, але потім надали перевагу Флорівській церкві (монастир) на Подолі і Володимирському собору (тепер це Патріарший собор Київського Патріархату).
В вихідні дні мама просили, щоб я приїхав за ними після закінчення служби. Я заходив в собор, десь ставав і чекав коли мама підійдуть і скажуть, що можемо їхати.
Тепер і для мене Володимирський собор став подвійно основним в релігії України. Перше що в ньому бували мама і коли тепер я приходжу в нього, то мені все там нагадує, що там бували мама, молилися, доторкалися до багатьох ікон, предметів. Там я часто чекав маму.
Друге, що це головний український собор релігії українського народу в Україні.
Возили маму на консультації до лікарів, а дома робили уколи і давали ліки, які їм призначали лікарі. Бо мама жалілися на болі в серці.
Перші днів 10 мама не згадували за дім. А потім було перед роботою або після роботи заходжу в кімнату до мами, а вони сидять і щось лікують на пальцях. Питаю, мамо що ви лічите. Відповідають та це я думаю через скільки днів мені треба їхати додому. Кажу, а чого Ви спішите додому, в городі ще рано щось робити і там же все нормально.
Відповідали та дома батько сам, треба йому поратися по господарству і їсти зварити немає кому. Та і корову ходить доїти сусідка Тоня Іванченко. Кажуть, оце закінчить мені робити уколи Соня, а ти мені Ваня візьми квиток на поїзд завчасно.
Після демобілізації, я повернувся на роботу на завод «Ленінська кузня».
В жовтні 1967 року я одружився .Жили на квартирах. Потім отримав від моєї роботи кімнату в сімейному гуртожитку з сусідами.