РЕШЕТИЛІВКА ПОЛТАВСЬКА.

РЕШЕТИЛІВКА - селище міського типу, райцентр на р. Говтві (притока р. Псла), при злитті її складових частин - Вільхової Говтви та Грузької Говтви, за 40 км від областного центру - м. Полтави та за 10,2 км від залізничної ст. Решетилівка. Селищній Раді підпорядковані села Білоконі, Варвянське, Ганжі, Колотії, Прокопівка, Сені, Слюсарі, Хоружі, Шкурупіївка. Через селище проходить автотраса Київ -Харків. 9583 ж. (1990). Р. на початку 17 ст. знаходилася у володінні польського магната, коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського (1591— 1646, коронний гетьман 1632-1646), позначена на карті Г. Л. де Боплана. Історик М. Арандаренко твердить, що заснував Р. був козак-пластун Решетило, який на початку 17 ст. мав тут свою пасіку. Поселення згадується в документах 1638 у зв'язку з селянсько-козацьким повстанням під керівництвом Якова Острянина. У 1658 Р. зазнала нападу і була спустошена Кримськими татарами - союзниками гетьмана Івана Виговського. Після смерті гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького (рік народження невідомий- помер у 1668) Р. з іншими сотенними містечками Полтавського полку, до якого вона відносилася з 1648 до 1775 як сотенне містечко, була зайнята гетьманом Петром Дорошенком (1627—98), потім - січовиками-запорожцями на чолі з Суховієнком. До 1670, коли вона остаточно перейшла до гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. П. Дорошенко ще двічі займав Решетилівку наприкінці 1708 - на поч. 1709 решетилівці вчинили героїчний опір шведським інтервентам. У березні 1709, до початку Полтавської битви, Р. була захоплена шведами і перетворена на головний опорний пункт. Після поразки шведської армії, рештки її на чолі з Карлом ХП тікали через Р. 13-19.VII 1709, російська армія на чолі з Петром І та взята в полон під Полтавою і Переволочною шведська армія стояли табором у Р. 17.VIІ 1709 Петро І тут підписав Решетилівські статті 1709. За компутом 1718 року у Р. налічувалося: козаків кінних-249, козаків тяглих -148, козаків піших - 30, посполитих тяглих — 116, посполитих піших — 118, чиновних — 16, цеху кушнірського тяглих — 13, піших — 21, цеху шевського тяглих — 7, піших — 19, цеху різницького тяглих — 14 та піших — 5. У 1745 тут діяло 5 шпиталів, які утримувалися за рахунок церковних парафій. 3.Х.1775 Р. віднесена до Полтавського повіту Новоросійської губ., з 22.1 1784 — до Катеринославського намісництва, з 30. XI. 1796 - Малорос, з 27.11 1802 - Полтавської губ. Діяли кушнірський, шевський, ткацький, різницький цехи. Великі пасіки, млини були у козацької старшини, козаків, селян та духовенства. У 1722 р.у 86 господарствах налічувалось 1515 вуликів, діяло 11 водяних млинів, у т. ч. полтавського полковника В. В. Кочубея, Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, відбувалося 4 ярмарки на рік. У 1729 гетьман Данило Апостол пожалував Решетилівку полтавському полковникові В. В. Кочубею. У1786 Катерина II великий маєток у Решетилівці і 1800 кріпаків подарувала дійсному статському раднику В. С. Попову (1745—1822). У Р. зберігалися Попова В. С. бібліотека та архів, куди увійшла й частина бібліотеки російського державного і військового діяча Г. О. Потьомкіна, правителемлем канцелярії якого був власник Р. Діяв у Попова В. С. кріпацький оркестр. Автор «Землеописания Российской империи для всех сословий» Євдоким Зябловський у 1810 писав, що слобода Р. відома здавна овечими заводами і т. з. решетилівськими мерлушками-смушками. На поч. 19 ст. С. М. Кочубей — власник одного з решетилівських маєтків, продав його багатому поміщикові С. Г. Кир'якову, який зробив спробу переселити придбаних кріпаків на свої землі на Херсонщині. Це стало приводом для виступу селян, який тривав з 1815 до 1821. 13.V.1818 в Р. братами П. І. та А.І. Борисовимп було засновано таємне «Товариство першої згоди» (див. декабристи на Полтавщині). Піл впливом селянських заворушень, що відбувалися в Р. та поблизу неї, майбутній декабрист В. Ф. Раєвський, який в той час перебував на Полтавщині, написав твір «Про рабство селян». На час перепису 1859 Решетилівка Полтавського повіту - містечко
Конец 1 стр.
Начало 2 стр.
власницьке і козацьке 891 двір, 6514 жителів, 6 церков, єврейський молитовний дім, казенне училище, шпиталь, економічний лазарет, волосне правління, сільська управа, поштова станція, 4 ярмарки на рік, базари (щотижня). З 40-х рр. 19ст. існувало решетилівське казенне парафіяльне училище, яке знаходилося у віданні Полтавської палати державних маєтностей. У 1847 тут павчався 61 учень. У 1883 тут налічувалось 1228 господарств, з них козацьких — 770, селянських — 387, міщанських — 71. Але загальна кількість населення дещо зменшилася - 6161 ж. На час перепису 1900 в Решетилівці Решетилівської волості Полтавського повіту було дві сільські громади - козацька і селян-власників, 902 двори, 5812 ж. У 1887 в Р. налічувалось 324 кустарі, з них шевців — 255, колісників — 21, бондарів — 15, овчииників — 12 та ін. Наприкінці 19 ст. Р. стала й одним із осередків парового ткацтва, килимарства і вишивки. Відкриття Харкове-Миколаївської залізниці на початку 70-х рр. 19 ст. завдало удару по ярмарковій торгівлі в Р., а звідси й її економічному розвитку. З будівництвом у 1901 залізничної лінії Київ-Полтава Решетилівка залишилася осторонь від основних колійних економічних шляхів. Залізнична станція Лисяки знаходилася за 9 верст від Р. У 1903 її перейменовано на ст. «Решетилівка». У 1910 у Р. налічувалось 1431 господарство (козаків — 858, селян — 405, ін. непривілейованих — 121, привілейованих — 47), 7786 ж. Млин з просорушкою та гасовим двигуном. Значна частина населення займалася ремеслами та кустарними промислами. У містечку на той час було: шевців — 234, кравців — 157, теслярів — 41, ковалів — 42, столярів — 23, мідників — 5, ткачів — 49, бондарів — 11 чол. та і її. Починаючи з 17 ст., в Р. було збудовано одну муровану і 7 дерев, церков. З 2-ї пол. 19 ст. існ. 6: Успенська церква (1670, згоріла в 1744 і заново зведена 1749 уродженцем Р. Арсенієм Могилянським, пізніше митрополитом київським). У її парафії діяли до початку 20 ст. міністерське земське училище та 3 школи грамоти, на 1912 — 2 школи грамоти. Введенська дерев, п'ятиглава церква, перебудована в 1752, заново зведена 1855 та реставрована у 1891. При ній діяла церковнопарафіяльна школа. Деревяна Архангело-Михайлівська церква, збудована у 1802 (замість старої, 1734). Оновлена у 1860 та 1877, при ній земська школа. Преображенська дерев'яна церква (перебуд. 1776), нова-1837, оновлена 1863. При ній - 2 школи грамоти. Дерев. Покровська церква (1742, нова — 1823, остання — 1913). При ній з 1894 — жіноча церковнопарафіяльна школа. Церкви знесені в перші десятиліття Радянської влади. У 1917 році в Р. діяли: вище чоловіче початкове (засноване у 1908), двокласне міністерське (1876), земські: 1-е чотирикласне (1890), 2-е двокласне (1908),- 3-є трикласне (1911), Введенська (при Введенській церквї) церковнопарафіяльна школа (1889), Покровська жіноча церковнопарафіяльна школа (діяла з 1892 або 1894), Решетилівський ткацький навчально-показовий пункт (засн. 1905). З 8.5.1896 — бібліотека - читальня, з 1886 — поштово-телеграфне відділення, з 1905 — Решетилівське споживче товариство. У 1903 виникла група РСДРП, яка підтримувала зв'язки з Полтавою та іншими містами. Під час революції 1905—07 місцеві робітники і сільська біднота брали участь у розповсюдженні антиурядових листівок. У жовтні 1907 в містечку відбулися багатолюдні мітинги, на яких виступали оратори з Полтави. Наприкінці 1917 в Р. створена організація РСДРП (більшовиків). Радянську владу проголошено в січні 1918. Після захоплення Р. в липні 1919 денікінськими військами створено два партизанські загони. Влітку 1921 в районі Р. вели боротьбу з махновцями регулярні частини Червоної Армії під командуванням головнокомандуючого військами України і Криму М. В. Фрунзе та його заступника Р. П. Ейдемана. 15.6.1921 М.В. Фрунзе прибув на станцію Р. Під час сутички з махновцями він був поранений. З перших років Радянської влади Р. стала центром сільради. 7.03.1923 утверджено Решетилівський район Полтавського округу з складі Решетилівської, Демидівської та Куликівської волостей з центром у Р., яка стала називатися селом. На 7.09.1923 в Р. наліч. 8295 ж. На час всесоюзного перепису 1926 в Р.— 1705 господарств, 7788 ж. 1920 в Р. організована перша промислова артіль «Допомога селу». У 1922 на базі ткацької майстерні створено промислову артіль «Троянда» (з 1927 ім. Клари Цеткіи). У1928 році промислова кооперація об'єднувала 600 кустарів. У 1922 створена перша сільско-господарська артіль «Культура». 1923 відкрито Решетилівський селянський будинок (сельбуд). У 1931 організована Перша, а 1934 — Друга Решетилівська МТС. У 1937 відкрито в Р. школу української вишивки, у
Конец 2 стр.
Начало 3 стр.
якій було понад 70 учнів. 1938 Р. віднесена до категорії селищ міського типу. На час всесоюзного перепису 1939 року тут налічувалось 6443 жителів. У порівнянні з 1926 жителів значно поменшало, що стало наслідком огульного розкуркуления та виселення за межі сільради і до Сибіру, відхід. частини населення у промислові центри, але, насамперед, голодомору 1932-1933 років. Напередодні Великої Вітчизної війни в Р. діяли: маслозавод, промислова артіль «Металіст», харчокомбінат, артіль художньої вишивки ім. Клари Цеткін, друкарня, 2 МТС, 8 колгоспів. У період німецько-фашистскої окупації (22.ІХ 1941—23.IX 1943) гітлерівці стратили 173, вивезли на примусові роботи до Німеччини 58 чоловік, знищили всі промислові підприємства, установи, господарство колгоспів, спалили 329 садиб жителів селища. Після визволення трудящі Р. зібрали і внесли на будівництво танкової колони "Визволена Полтавщина» понад 1 млн. крб. Тепер на теріторії Р. діють: маслозавод, завод «Металіст», районна друкарня, Решетилівська фабрика ім. Клари Цеткін. На теріторії селищної Ради — два колгоспи: ім. М. Горького (зерново-буряківничого напряму, тваринництво) та колгосп ім. Ф. Енгельса (спецгосп по виробництву свинини). У Р. два будинки побуту, районний вузол зв'язку, Решетилівське відділення агропромбанку, середня школа, неповна середня школа, два профтехучилища, центр, районна лікарня, поліклініка, аптека, Будинок культури ім. Т. Г. Шевченка (на 700 місць), 2 клуби, Будинок, піонерів та школярів, бібліотека для дорослих (55 тис. од. зб.), бібліотека для дітей (33,7 тис. од. зб.), народний історичний музей, 2 парки, стадіон. З Р. походив український культурний і церковний діяч Симеон Тимофієвич, який у 1670р. видав книгу «Наука христіанская из Евангелія вкоротце сложоная на каждую неделю на увесь рок...». Уродженцями Р. є письменники; В. Й. Бондарець (1920-1959), Л. М. Вернигора, Д. Г. Дереч, О. М. Дмитреико, І. І. Пільгук (1899—1984). Тут навчався Герой Радянського Союзу (1945) І. Л. Олійник (1919—70). З Р. пов'язані імена братів-декабристів П. І. та А. І. Борисових. Неодноразово Р. відвідував І. П. Котляревський, мати якого, П. Л. Жуковська, була звідси родом. Улітку 1845 Р. відвідав Т. Г. Шевченко. У серпні того ж року він виконав тут тушшю, сепією та аквареллю два малюнки «В Решетилівці», на яких відтворив краєвид з різних точок. Згадки про Р. є в повісті Шевченка «Близнецы». Дехто з дослідників-шевченкознавців вважає, що під час відвідин Р. поет зупинявся у поміщика О. В. Попова, інші вважають, що Шевченко жив у родича О. А. Лук'яновича — П. Ф. Шимкова, брата декабриста І. Ф. Шимкова. Звичайно, Шевченко міг відвідати й маєток О. В. Попова, оскільки насамперед бібліотека й архів його батька становили чималий інтерес для Археографічної комісії, за дорученням якої поет здійснював свою мандрівку по Україні. Тут, у сільському клубі, почав свій шлях у велике мистецтво український співак, народний артист СРСР (з 1951) Б. Р. Гмиря (1903-1969, уродженець м. Лебедина Сумської обл., був солістом Київського театру опери і балету; Державна премія СРСР, 1952). У Решетилівській середній школі у 30-і рр. навчався український прозаїк і журналіст І. А. Маценко; у 60-і рр. в редакції газети «Колгоспник» працював український нарисовець В. М. Мисюренко; 1952 Р. відвідав український письменник і літературознавець А. В. Трипільський. У центрі селища, при вході до парку 40-річчя Перемоги, розташований меморіал - братська могила (споруджена 1956, реставр. 1985), де поховані воїни Радянської Армії, що загинули при захисті та визволенні Р. у 1941-1943, 6 учасників громадян, війни, похованих у 1919-1920р.р.; у 1956 р.встановлено надгробок на братській могилі радянських воїнів, полеглих при обороні Р. 1941, та пам'ятник воїнам-односельцям, які полягли під час Великої Вітчизняної війни, 1967 встановлені пам'ятники: Т. Г. Шевченку, Ф. Енгельсу, В. І. Леніну, М. В. Фрунзе; 1968 — О. М. Горькому, 1970 — пам'ятний знак Трудової Слави — трактор «Універсал», 1974 — пам'ятник піонеру Альоші Василенку (1932-1943). Встановлено Герою Радянського Союзу Олійнику І. Л. меморіальну дошку (1982, на фасаді будинку школи, де він навчався), 1990 — воїнам - інтернаціоналістам В. П.Пустовару (на фасаді будинку середньої школи) і Векличу І. М. меморіальну дошку (на фасаді будинку СПТУ № 52). Решетилівцям — воїнам-ін-тернаціоналістам меморільна дошка у парку ім. 40-річчя Перемоги. У селищі — українських вишивальниць Бодні Я. С. могила, Зленко Г. К. могила. Поблизу сіл Прокопівки та Сені виявлено поселення черняхівської культури (3—4 ст. н. є.).
Конец 3 стр.
Начало 4 стр.

РЕШЕТИЛІВОЧКА - річка в Полтавській обл. тече через теріторію Великобагачанського р-ну. На березі річки - с. Мала Решетилівка. Решетилівська фабрика імені Клари Цеткін виробничо-торгового об'єднання художніх промислів «Українські промисли». Виникла у 1905р. як невелика ткацька майстерня. Розмістилася в колишній садибі поміщика Хрипунова, яку придбало Полтавське губ. земство. Майстерня займала 23 робочі кімнати. Тут було встановлено п'ять дерев'яних ткацьких верстатів. Значний обсяг роботи викопували на дому. Очолила майстерню Галина Ткаченко, яка на той час закінчила Дігтярівську ткацьку школу-майстерню. Основна увага була зосереджена па ткацтві і ручній вишивці скатертей, наволочок, покривал та купонів жіночих суконь. У 1912 у майстерні почалося впровадження вибійки. У роки громадянської війни промисел занепадає. 1922 ткацька майстерня була перетворена на промислову артіль «Троянда» з двома цехами— ткацьким і вишивальним. У 1926 артілі присвоєно ім'я Клари Цеткін. Відновила роботу у 1944. З початку 50-х років стали створювати нові малюнки для виробництва Є. О. Ребрик, В. В. Кулик, М. Г. Корольков, Г. К. Зленко. У 1960 промартіль перетворено на фабрику. У 1955 р. встановлено двобічний верстат, удосконалено верстат для виготовлення килимів з рослинним орнаментом. Під керівництвом інжепера-конструктора Ф. В. Щербаченка сконструйовано й виготовлено килимо-ткацький верстат КТ-175 для виготовлення килимів з геометричним орнаментом. Крім килимів, фабрика виготовляє налавинки та килимові доріжки, верети і тематичні килими-гобелени. Освоєно виготовлення ремізної скатерті типу плахтової тканини, покривала, рушників, наволочок. З 1970 р. застосовується вишивка за трафаретом. Діє експериментальна художня лабораторія. У повоєнні роки вироби фабрики систематично експонуються на республіканських та всесоюзних виставках, на міждународних ярмарках — у Дамаску, Парижі, Брюсселі, Лейпцігу, Торонто, Марселі, Токіо, Загребі, Брно, Лос-Анжелесі, Познані та іншіх містах. Там були представлені українські килими з полтавським орнаментом, виготовлені К. Черкуп, А. А. Щегульною, Г. Мезниченко, М. Черкун, М. Хоружою, Н. Гребінник та іншими. За високохудожнє виконання творів декоративно-прикладного мистецтва Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва у 1986р. удостоєні художники Л. С. Товстуха (засл. художник УРСР) та Н. Н. Бабенко, килимарниці гобеленів Д. Ф. Єфремова та Г. С. Бондарець. На фабриці працює заслужений майстер народної творчості вишивальниця О. М. Василенко. Розміщена фабрика у смт. Решетилівці, вул. Леніна № 62/1.
РЕШЕТИЛІВСЬКА ФОРТЕЦЯ. 17—18 ст. споруджена на початку 17 ст. водночас із заснуванням слободи, згодом сотенного містечка Решетилівки. Служила укріпленим ядром поселення під час татарських нападів, селянсько-козацьких повстань 1-ї пол. 17 ст., визвольної війни 1648-1654, Північної війни 1700-1721. Розташована на трикутному мисі - узвишші на правому боці р. Говтви та її притоки. У 17 ст. захисні огорожі фортеці складалися із земляного валу та рову, дерев'яних огорож та башт. За планом 1746 р. обриси фортеці наближалися до трикутника, її оточували земляні вали, рови, палісади, рогатки. До укріплення вели четверо воріт та три хвіртки. Всередині розташовувалися три дерев'яні церкви, торгові ряди, сотенні адм. споруди, інші громадські й приватні двори та будівлі. Загальна довжина укріплень сягала 630 сажен. Решетилівська фортєця втратила своє значення в 2-й пол. 18 ст. Залишки земляних  укріплень простежуються на місцевості й тепер.
«РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ ВІСНИК». Газета, орган Решетилівської районної Ради народних депутатів. Виходить з 11.IX.1991 року.
РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ народний. Відкрився у 1965 році у смт. Решетилівці. Площа — 153 м.кв. У музеї налічується понад 3 тис. експонатів, з них 1156 оригінальних. Звання народного удостоєний у 1982 р. Розташований на вул. Леніна № 9.
РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ МАСЛОЗАВОД. Створений у 1928 р.на базі пункту прийому молока. Під час війни був зруйнований і частково відновлений після визволення Решетилівки в 1943 р.
Конец 4 стр.
Начало 5 стр.
У 1951—55 по суті було збудовано новий маслозавод. 1992 на підприємстві діють маслоцех, цех по виробництву цільномол. продукції, сиру, цех по вироби, рідкого замінника цільного молока, цех сушки.
РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ РАЙОН.
Знаходиться у центральній частині Полтавської обл. Площа 1 тис. кв.км. Населення 31,9 тис. чоловік. (1990). У районі 83 населених пункти, з них 74 підпорядковані сільським радам і 9 селищним. Центр — смт. Решетилівка. Утверджена в 1923 р.(з лютого 1932 до вересня 1937 Р. район—у складі Харківської області, з 22.IX 1937 — Полтавської обл.). Під час німецько-фашистської окупації (вересень І941 — вересень 1943) з 141 населеного пункту уціліло 33, решта спалена на 25—75 відсотків, зруйновано господарство колгоспів, МТС, 7 лікарень, 3 поліклініки, 31 школу, 11 клубів, кінотеатр та ін. В 1962  р.до складу Решетилівськог району включено частину теріторії Великобагачанського, Гоголівського і Новосанжарського районів. Його площа становила 2,23 тис. кв.км., налічувала 272 нас. пункти. У сучасних межах Р. рвйон з 1966 року. Поверхня рівнинна. Корисні копалини: природний газ і нафта. З Пн. на Пд. Зх. район перерізує р. Говтва, на Зх. межі району — р. Псел. Грунти чорноземні. Площа лісів 4,1 тис. га.

СИВА ДАВНИНА
Сторичне коріння землі решетилівської сягає в глибину тисячоліть. Свідченням цьому - зафіксовані археологами на території району поселення епохи неоліту, енеоліту та землеробських племен черняхівської культури, 15 скіфських та понад 50 ранньослов'янських курганів, 322 козацькі кургани XVI—XVIII ст.
Дослідження неолітичних поселень поблизу Решетилівки та неподалік села Сухорабівка, в гирлі річки Хорол дають змогу припустити, що в цей період (V-III тисячоліття до н.е.) наші далекі предки займалися мисливством, рибальством, збиральництвом, а також поступово переходили до землеробства і скотарства. Мисливським озброєнням були луки із стрілами, списи, гарпуни, дротики, а полювали з участю собак, з допомогою ловчих ям, сілець і петель.
Поблизу села Литвинівка виявлені два поселення доби неоліту: дніпрово-донецької та ямково-гребінчастої культур, для яких типовими є конічні керамічні горщики з відбитками гребінчастого штампа та виколеними гострою паличкою ямками. Поселення племен бронзового часу зафіксовані поблизу сіл Мушти, Хоружі та Березняки. Вони складалися з 15—20 жител, розташованих на підвищених берегах річок. Своїх покійників тогочасні жителі ховали під курганами невеликих розмірів, небіжчика клали в скорченому вигляді, біля нього ставили керамічний посуд - кубки, черпаки, чаші. Групу таких поховань досліджено експедицією археологів Полтавського краєзнавчого музею під керівництвом І. С. Мельникової в 1988 році поблизу села Мушти на березі р. Бакай. Виявлено два ямних та зрубне захоронення, у яких знаходилися три скелети чоловіків 25, 28 та 55 років.
Особливо цінною знахідкою цієї епохи є кам'яна форма для відлиття бронзових серпів, знайдена ще в 1928 році на території села Березняки видатним українським археологом М. Я. Рудинським.. А навесні 1992 року в Урочищі Стінка за 4 км від о Хоружі полтавський археолог Г. П. Заїка виявив рештки поселення бронзової доби площею близько 0,4 га. Серед знахідок фрагменти посуду пеньківської культури, частина бронзової сокири, кельма.
Пам'ятки скіфських часів маємо на території сіл Лиман Другий (курган з Похованням скіфського воїна), Підок (кераміка), Пустовари та Чернещина (курганні групи).
У перших століттях нашої ери решетиліаську землю населяли землеробські племена черняхівської культури, які стали основою формування давніх слов'ян, відомих під назвою антів та склавінів. Їх поселення виявлені поблизу сіл Вовки, Демидівка, Долина, Кукобівка. Пасічники, Сені, Шамраївка. Проте найбільш цікавою була знахідка в 1960 році київськими науковцями під керівництвом Є. 3. Махна черняхівського поселення
Конец 5 стр.
Начало 6 стр.
поблизу Сухорабівки, яка ще раз підтвердила, що саме в черняхівців керамічне виробництво досягло найвищого піднесення.
Важливим видом ремесла в той час стає ковальська справа. Про розвиток торгівлі свідчать знахідки римських монет. Так, навесні 1992 р. біля М'якеньківки виявлено скарб із 30 таких монет.
Протягом наступних століть ранні слов'яни, яких багато дослідників вважають уже русичами-українцями, полишили нам на згадку 65 курганів між селами Чернещина, Пустовари, Литвинівка, Демидівка, Нова Диканька та Андріі'вка.
Історична доля нашого краю в той період була дуже й дуже нелегкою. За версією відомого дослідника Полтавщини, заслуженого працівника культури України, кандидата історичних наук В. Н. Жука, він опинився на перехресті великих шляхів, якими здійснювався зв'язок півночі з півднем і сходу з заходом. У сиву давнину (VII-VI ст. до н.е.) цей край входив до складу великої Скіфії, потім до Сарматії, пізнав так зване велике переселення народів, яке привело в рух германські, слов'янські, сарматські та інші племена, був під владою Великої Булгррії, Чорної Булгарії з центром у Києві. З першої чверті ІІ століття він стає ареною кривавих міжусобних воєн між нащадками київського князя Володимира Святославовича, потім — між дружинниками Володимира Мономаха та половецькими ордами. 1239 року решетилівськи землі спустошили монголо-татари, в середині 14 ст.вони потрапили під владу Великого князівства Литовського. Довгий час край знаходився у володінні князів Глинських. З часу Люблінської унії 1569 року він потрапляє під владу польских королів
З кінця 16 у першій половині 17 ст. територія сучасної Решетилівщини входила до складу Миргородського або Миргородсько-Полтавського староства Київського воєводства. У цей період почалася нова хвиля колонізації - в основному українськими козаками та селянами-переселенцями з Правобережжя.

ГАРТУВАЛАСЬ ТУТ СЛАВА КОЗАЦЬКА.

Світ дізнався про Решетилівку завдяки топографічній карті, складеній французьким інженером і картографом Гійоном Левасером де Бопланом, вміщеній в його унікальній праці «Опис України», яка була опублікована у Франції в 1650 році.
На той час «слабідка Решетилівка» входила до складу створеного Богданом Хмельницьким у ході Визвольної війни Полтавського полку. Тож довелося решетилівським козакам у складі полку шаблею, списом і серцем своїм боронити рідну землю, брати участь в облозі Львова та Замостя, битвах під Зборовом, Берестечком і Жванцем та молдавських походах 1650 і 1652 років. Чимало з них склали голови в цих грізних січах.
Засноване було містечко, як свідчать легенди і перекази, на початку XVII століття козаком-пластуном Решетилом, який мав тут свою пасіку. До початку Визвольної війни було воно власністю польського магната, корінного гетьмана Станіслава Конецпольського. Вперше в історичних літописах і джерелах згадується під 1638 роком, у зв'язку з селянсько-козацьким повстанням під проводом Якова Остряниці.
У 1653 році в «Розписи городов и местечек, которыми Войско Запорожское владеет», Решетилівка значиться вже сотенним містечком Полтавського полку, в реєстровому списку якого нараховується 123 решетилівських козаки. Очолював сотню Терешко Ісаєвич. Згадується вона і в розпису «Кто из дворян послан в эти города приводить жителей к присяге» після Переяславської ради 1654 року.
...Наша доля виростала на чорному хлібі історії і була немилосердною до пращурів у роки Руїни, коли сотенне містечко опинилося у вирі запеклих сутичок старшинських угрупувань, які, нехтуючи долею України, вели відчайдушну боротьбу за гетьманську булаву. У 1658 році Решетилівка зазнала нападу і була спалена кримськими татарами, союзниками Івана Виговського, запрошеного для боротьби проти повстанців на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем.
Конец  6 стр.
Начало 7 стр.
Тільки за два роки, 1668— 1670-й, містечко чотири рази переходило із рук в руки. І кожен новий завойовник грабував і спустошував його.
Пам'ятає Решетилівка гетьмана Правобережної України «останнього козака» Петра Дорошенка, який, за словами історика В. Антоновича, «неззажаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи і особистих вигод керувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю, серед найтяжчих обставин з дивовижною енергією і стійкістю боровся за нього, і впав з достоїнством і свідомістю сповненого обов'язку».
Пізнав наш край і нічим не виправданих звірств «лютих» загонів січовиків Петра Суховієнка, і стрімких кінних рейдів лицарів-звитяжців Івана Сірка. Відчули решетиляни на собі важку руку гетьмана Лівобережжя Дем'яна Многогрішного, «людини простої і неписьменної, з репутацією ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не вірно служити собі, то хоч коритися»
Не раз і не двічі гайворонням налітали на нашу землю ординці та яничари, плюндрували, заарканювали сотні юнаків і дівчат на невільничі ринки Європи, Азії й Африки.
Так було, наприклад, в 1696 році, коли, прагнучи помститися за зруйнований Кизикермен величезна татарська орда рушила до Говтви, випалила хутори навколо Решетилівки, Остап'я, Білоцерківки та Багачки і взяла великий ясир.
Мабуть, саме про такі навали людоловів розповідають тужливі рядки народної пісні:
Зажурилась Україна,
Що нігде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Ой маленьких витоптала,
Великих забрала,
Назад руки постягала,
Під хана погнала.
Та навіть в найтрагічніші часи Руїни ніщо не могло здолати незламну волю решетилівських козаків і посполитих, їх прагнення до свободи.
Сотнику Івану Гаєвському, старості Андрію Чернявському та отаману Івану Довгополу здалося в ті часи згуртувати краян, об'єднати їх у міцну громаду.
Раз за разом підіймали вони із руїн і згарищ рідне містечко, ростили хліб і дітей, шаблею козацькою боронили свою віру і волю, вражаючи при цьому світ неперевершеною майстерністю своїх шевців, гончарів, чоботарів і чимбарів, ткачів і теслярів неповторними візерунками решетилівських вишиванок і солов'їними мелодіями народжених на берегах тихоплинної Говтви пісень, в яких «історія землі української та невмирущість народного духу, глибокий світ реального життя і боротьби, світ надій-сподівань, які не покидають людину і з найтяжчі лихоліття».
Був наш край тоді не лише землею звитяги і мужності козацької, а й землею високої духовності, що найвиразніше відбилося в унікальному рукописі однієї з найдревніших пам'яток української літератури, збірці проповідей під назвою «Наука Христианская из Евангелия вкратце зложеная в каждую неделю и праздники Господская и Богоматерныя, на увесь целый рок, барзо простою мовою і діалектом, аж найпростейшему человекове спадко памятных, священником Решетиловским, тракту Полтавського, Храма Успения Пресвятой Богородицы Симеоном Тимофеевым изложенная в 1670 г.».
Як не пишатися такою славною дідизною! На любові до рідної землі, до тихих вод і ясних зір, і на відразі до всякого гніту та поневолення трималася волелюбна козацька душа наших предків, А тому ніколи їх душа і їх пісня «не вмруть, не загинуть!».

У ВИРІ ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ.
Великі випробування випали на долю решетилян у роки Північної війни, коли містечко знову опинилося у епіцентрі подій. Восени 1708 року гетьман Іван Мазепа з частиною козацької старшини відкрито перейшов на сторону Карла 12. Він сподівався з допомогою
Конец  7 стр.
Начало 8 стр.
шведів визволити Україну з-під влади Москви і домогтися «відновлення священних прав і вольностей козацьких».
Але основна маса козаків, селян і міщан так і не зрозуміла задуму Мазепи, вважаючи шведів просто інтервентами, залишилася вірною союзу з Росією.
Наприкінці 1708 на початку 1709 року решетиляни чинили опір шведським військам. Лише у березні 1709 р. містечко було захоплене шведами і перетворене на головний їх опорний пункт, де до початку Полтавської битви знаходився генерал-майор Крейц зі своїм загоном.
 8 липня 1709 р. на полі Полтавської битви решетилівські козаки у складі Полтавського полку разом з лубенцями та миргородцями, під загальним командуванням Семена Палія діяли у складі російської армії.
 Наступного дня після поразки під Полтавою через Решетилівку прокотилися залишки шведської армії, очолювані Карлом XII, відступ яких забезпечували козаки-запорожці під керівництвом Івана Мазепи, Пилипа Орлика та Кості Гордієнка. Кинувши обоз і спаливши архіви, вони рухалися так швидко, що переслідуючі їх частини російської армії під командуванням Олександра Меньшикова, «хотя великое прилежання чинили, дабы неприятеля как скорее догнать» і «не касались ни к чему», так і не змогли їх наздогнати до самої Переволочної.
 Із 13 по 19 липня 1709 р. російська армія на чолі з Петром І та взяті в полон під Полтавою і Переволочною залишки шведської армії стояли табором у Решетилівці, оскільки знаходитися в Полтаві чи її околицях, в районі битви вони не могли «из-за смрада от мертвых тел».
«Журнал или поденные записки императора Петра Великого» дають нам змогу скрупульозно простежити всі найважливіші події, пов'язані з перебуванням Петра І в Решетилівці.
14 липня імператор влаштував на околиці містечка маневри російських та полонених шведських військ і сам безпосередньо стежив за ними («Действия эти Петр Великий следил по часам и убедился, что его войска в военном искусстве превосходят шведов»). А потім він щедро пригощав і переможців, і переможених та підіймав «за учителей своих» «заздравний кубок», про що писав пізніше О. С. Пушкін в поемі «Полтава».
15 липня Петро І надіслав до Воронежа Количеву розпорядження відносно будівництва військового флоту. А 17 липня підписав законодавчий акт щодо управління Лівобережною Україною, який увійшов в історію під назвою «Решетилівські статті» і посилював залежність гетьманського уряду від царату. При цьому цар цинічно зауважив, що «українці і так мають більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі».
18 липня Петро І щедрою рукою нагороджував переможців-генералів, офіцерів та солдат. Не забув государ імператор і про відзначення власної персони, скромно попрохавши для себе «у князя-кесаря» Федора Ромадановського та судді земського приказу Івана Бутурліна чин віце-адмірала флоту, а в діючій армії ранг генерал-лейтенанта. Зрозуміло, що прохання було задоволене негайно.
Все це дало підставу Петру І вже наступного дня, 19 липня, щиро подякувати слугам государевим за оперативність, іронічно зауваживши при цьому: «И хотя я еще столь не заслужил, но точно ради единного вашего благоутробия еле мне даровано, в чем молю Господа сил, дабы мог вашу такую милость и впредь заслужить».
Цього ж дня імператор залишив Решетилівку і вирушив через Лубни і Березань в Київ. А Решетилівка ще на деякий час залишилася місцем дислокації Преображенського полку, який пильно стежив, аби знову не збунтувався козацький край. При цьому, як стверджують легенди, Петро I встиг «образити» козацьке містечко, напророкувавши, що йому «не суждено быть градом никогда».
Конец 8 стр.
Начало 9 стр.
Тож і не дивно, що за минулі століття решетиляни, на відміну від сусідів-полтавців, так і не звели навіть найпростішого пам'ятника чи обеліска на честь високого, але «невдячного» гостя.
Та, будучи людьми прагматичними, мудрими і розважливими, вони добре запам'ятали іншу фразу невгамовного реформатора: «Земля подобно железу горящему, ежели остынет - неудобно к кованию будет», сприйнявши її як мудру пораду не заспокоюватися, діяти і дерзати, щоб спрямувати розплавлений метал часу в потрібне русло.

БУЛА КОЛИСЬ ГЕТЬМАНЩИНА.

Гамірними і багатими були  решетилівські ярмарки 250 років тому. Чотири рази на рік з'їжджалися до козацького містечка, що лежало на перехресті важливих торгових трактів, які зв'язували Слобожанщину і південь України з Білорусією (а далі і з Петербургом), сотні купців з багатьох міст і містечок Російської імперії та з-за кордону.
Тут вони відразу ж потрапляли до ярмаркового вихору, в якому, за словами великого Гоголя, «весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам кричит, гогочет, гремит... Шум, брань, мигание, блеяние, рёв — все сливается в один нестройный говор. Волы, мешки, сено, цыгане, горшки, бабы, пряники, шапки — все ярко, пёстро, мечется кучами и снуётся перед глазами. Разноголосые речи потопляют друг друга, и ни одно слово не выхватится, не спасётся от этого потопа: ни один крик не выговорится ясно. Только хлопанье по рукам торгашей слышится со всех сторон ярмарки. Ломается воз, звенит железо, гремят сбрасываемые на землю доски, и закружившаяся голова недоумевает, куда обратиться...».
Чого тільки не було на тих ярмарках! Худоба, пшениця, овочі, фрукти. Колеса, тканини, дьоготь, скло, макітри, тютюн, сіль, мед, горілка.., «так що хоч би в кишені було рублів із 30, то й тоді б не закупив усієї ярмарки!» (за М. Гоголем).
 Головними постачальниками цього щедрого розмаїття товарів були, звичайно ж, мешканці містечка, яке на початку XVIII століття вже стало чималим населеним пунктом, де інтенсивно розвивалися торгівля і різні промисли. За переписом 1718 року, який мав назву «Коммут полку Полтавського», в Решетилівці налічувалося: козаків кінних - 249, козаків тяглих- 148, козаків піших - 80, посполитих тяглих -13; піших - 21, цеху шевського -7 та піших — 19, цеху різницького тяглих -14 та піших - 5.
Високоякісну сільськогосподарську продукцію давали щедрі решетилівські чорноземи, що з 1729 році були «пожалувані» гетьманом Данилом Апостолом полтавському полковнику Василеві Кочубею.
На ярмарках та велелюдних базарах, що відбувалися в Решетилівці двічі на тиждень, великим попитом користувалися вироби ремісничих цехів та народних умільців. Вдосталь було на ринку також борошна (в містечку налічувалось 11 водяних млинів), меду (за переписом 1722 року в Решетилівці у 86 власників було 1515 вуликів), горілки (шинками володіли той же полтавський полковник та вдови решетилівських сотників), тютюну (козаки Михайло Назаренко та Андрій Клименко вже вирощували його, сплачуючи податок гетьману по гривні в рік).
Та найбільшої слави зажили собі ярмарки знаменитими решетилівськими смушками, відомими далеко за межами України.
Про них згадує у своєму «Описі Чернігівського намісництва» О. Шафонський: «У XVIII столітті смушки дають великі прибутки: з них чорні з дрібними завитками найкраще розводяться біля Полтави у містечку Решетилівка і на багато тисяч у Польщу і Сілезію відправляються».
 Німецький академік Гільдерштедт в 1774 році, описуючи свою подорож по Україні, зазначав, що в Решетилівці «славні тутешні завивані смушкові шкірки, по всій Україні вживані для виробу шапок. Сотня таких шкірок, які відзначаються особливо гарним виглядом, в Ромнах продаються тепер по 60-70 рублів».
Конец 9 стр.   
Начало 10 стр.
Оборот решетилівських ярмарок за продажем смушків становив майже третину оборотів всіх ярмарків Полтавщини, де продавалися смушки. В Решетилівці смушки для перепродажу скуповували навіть караїмські, нахічеванські та вірменські купці.
Знайшлося місце для знаменитих решетилівських овець і в першому творі класичної української літератури, безсмертній «Енеїді» Котляревського:

 І це не випадково, адже мати Івана Котляревського Парасковія Леонтіївна Жуковська родом з Решетилівки, і, звичайно ж, він не раз бував у містечку і був добре знайомий із історією, культурою і побутом краю.
Швидко збагачуються в цей час решетилівські купці Іван, Федотій та Максим Ломакіни, Григорій Галай, Василь Трутовський та ряд інших, які успішно вели торгівлю на ярмарках у Полтаві, Переяславі, Кобеляках, Кременчуці. Великим був попит на вироби решетилівських ткачів, кушнірів та шевців і на ринках Харкова, Курська, Тули і Москви. Доброю славою користувалися решетилівські чоботи на Запорізькій Січі.
 Знали і завжди чекали решетилян на ярмарку у славетних Сорочинцях. Певно, й головний герой гегелівського «Сорочинського ярмарку» Грицько Голопупенко «в білій свитці і сірій шапці з решетилівських смушок» з «загорілим, але сповненим чарівності лицем, огняними очима» теж був «з решетилівських парубків».
У другій.половині XVIII століття Решетилівка стає одним із значних центрів розвитку чумацтва на Полтавщині. Для місцевих «магеланів українських степів» був добре відомий і звичний маршрут до Криму, по сіль і рибу. Бували решетилівські чумацькі вози і в Білорусії, і в Молдові, і в Польщі, і на Північному Кавказі, і на Дону та Кубані...
Розвиток торгівлі, промислів та ремесел сприяв швидкому росту містечка. Уже в 1773 році в ньому нараховувалося 6153 жителі чоловічої статі. В Решетилівській сотні було 1118 виборних козаків, 1108 підпомічників, 2654 посполитих та 773 чоловіки різного звання. На той час була Решетилівка і важливим духовним центром Полтавщини. З 1768 року тут знаходилося духовне правління (протопопія), діяло 6 церков: Покровська, Миколаївська, Введенська, Преображенська, Архістратига-Михаїла та Успенська. Остання була збудована в 1749 році Київським Митрополитом Арсенієм Могилянським, уродженцем Решетилівки, і стала, разом з чотириярусною дзвіницею, першою кам'яною будовою містечка.
Окрасою храму були унікальне Євангеліє «в зеленому бархаті і срібній оправі московського друку 1745 року» і «дискосрібний, визолочений», пожертвувані церкві в 1749 році значковим товаришем Іваном Шелудьком та ієромонахом Панасом Дорошевичем, а також «срібний визолочений хрест (лежачий) вагою в 30 золотників» — дарунок Київського митрополита-земляка.
У 1745 році в містечку було 5 шпиталів (богоділень) для жебраків, бездомних, інвалідів та немічних одиноких старих людей, які утримувалися за рахунок церковних парафій.
Роботи їм вистачало, адже чимало калік, немічних і безпомічних козаків поверталися тоді на батьківщину з тяжких примусових «канальних робіт», організованих самодержавством на північних і південних кордонах Росії у фінських болотах та в умовах малярійного клімату Каспійського побережжя, з далеких виснажливих походів російсько-турецьких воєн 1735—1739 та 1768—1774 років...
А тим часом на Україну вже насувалася чорна ніч кріпосної неволі. В 1764 р. Катериною II було ліквідовано гетьманство, а в 1775 році знищено Запорізьку Січ (за переказами, чимало старих запорожців, яким чудом вдалося врятуватися від погрому, влаштованого на Січі російськими військами під командуванням Текелія, доживали свого віку на решетилівських хуторах). І в тому ж таки 1775 році ліквідовано Полтавський козацький
Конец  10 стр.
Начало  11 стр.
полк, а Решетилівка, втративши статус сотенного містечка, була віднесена до Полтавського повіту Новоросійської губернії.
З ліквідацією козацьких полків посилилося покріпачення козаків. У 1786 році Катерина II «пожалувала» великий маєток у Решетилівці і 1866 чоловік кріпаків великому сановнику, дійсному статському раднику, улюбленцю Потьомкіна Василеві Степановичу Попову.
Отак через 135 років після свого визволення в 1648 році решетилівський селянин знову став кріпаком. Не бажаючи миритися з такою долею, селяни не раз піднімалися на повстання, які кожного разу жорстоко придушувалися царськими військами.
Так було у травні 1788 року, коли до Решетилівки прибув справник, щоб переселити державних селян у херсонські степи. У своєму донесенні правителю Катеринославського намісництва (з 22 січня 1784 року Решетилівка входила до його складу) місцевий чиновник Іван Зінов'єв повідомляв: «Селяни не коряться ні мені, ні справнику, а Денис Славко (місцевий селянин) заявив: «Полтавська могила велика, а коли така ж у решетилівській окрузі буде, тоді, може, хто і переселиться». Коли справник його заарештував, селяни вибили вікна і двері в хаті, де був заарештований, і звільнили його. «Селян зібралось до 300 чоловік, - продовжує свій лист Зінов'єв, - які тримають мене та справника, здається, під справжньою вартою... Без воїнської команди змусити виконати повеління немає можливості»...
Війська підійшли швидко і масовий виступ селян було придушено. Розпочалася нова полиново-чорна сторінка в історії Решетилівщини, про яку краще, ніж словами сумної кріпацької пісні, свого часу записаної в нашім краї, і не скажеш:

ЧАСИ КРІПАЧЧИНИ.
Дійсний статський радник, член Державної Ради Російської імперії Василь Степанович Попов, який наприкінці XVIII століття з волі імператриці став фактичним власником Решетилівки, був, незважаючи на всю складність і суперечливість власної натури, людиною безперечно непересічною. Певно, найкращу характеристику дав йому Олександр Васильович Суворов: «Попов был славный, честный человек, в делах ловкий и опытный».
Скупі рядки біографії вельможі свідчать, що свою блискучу кар'єру він здійснив завдяки видатним здібностям, неабиякому розуму та впливовим покровителям. Під час турецького походу юний випускник-канцелярист Казанської гімназії (закінчив її в 1768 році) був помічений князем В. М. Долгоруковим-Кримським, якому «сподобався майстерним веденням службових паперів». Ставши особистим секретарем князя, очолив його похідну канцелярію у кримському поході 1771—1774 років. Був управителем канцелярії Московського генерал-губернатора. За старанну і бездоганну службу удостоївся звання підполковника і успішно проходив службу в Казанському, Пермському та Томському піхотних полках.
Після смерті Долгорукова-Кримського (1782 р.) Попов знайшов собі ще могутнішого покровителя — князя Григорія Потьомкіна-Таврійського, з яким не розлучався до самої смерті (той помер в нього на руках). Виконуючи особисті доручення князя, Попов став добре відомим Катерині I. Саме він, за дорученням Потьомкіна, в 1789 р. вручив імператриці ключі від підкорених Бендер, а в 1790 р. — детальний звіт про штурм і взяття Ізмаїла, за що був удостоєний імператрицької ласки, нагороджений найвищими урядовими відзнаками, отримав генерал-майорський чин. В. С. Попов після смерті Потьомкіна став одним із улюбленців Катерини І і, деякий час навіть відав її «особистими витратами».
Конец 11 стр.
Начало 12 стр.
Зі вступом на престол Павла і став його таємним радником. Потім залишив столицю, переїхав до Решетилівки. Кілька років наполегливо займався господарськими справами в своїх величезних земельних володіннях, що охоплювали кілька, губерній.
В 1806 р. Олександр І, занепокоєний тиловим забезпеченням своїх армій у війнах з наполеонівською Францією, знову викликав його в Петербург. З 1810 року Попов став членом Державної Ради і до кінця життя (а помер він 9 листопада 1822 року), «несмотря на преклонные лета, сохранял светлый ум и ту энергию и любовь к труду, благодаря которым его заваливали работой».
Останні роки свого життя Василь Степанович Попов проживав переважно в Решетилівці. Тут збудував розкішний палац і заклав гігантський парк, наповнивши їх казковою розкішшю. За переказами поміщик влаштовував тут грандіозні бали з музикою, які тривали по кілька діб. На урочистості до гостинного господаря приїжджали і проживали по кілька днів поспіль численні поміщики зі своїми чадами та домочадцями. Звичайними розвагами для них були прогулянки тінистими алеями парку та лугами понад Говтвою, танці, гра в карти, ілюмінації та феєрверки, театральні спектаклі та балетні феєрії, де роль акторів майстерно виконували місцеві кріпаки. Мав Попов і свою «чудову капелу інструментальної музики», грою якої захоплювався навіть всемогутній канцлер Російської імперії Олександр Андрійович Безбородько.

Історичні документи зберегли для нас і факт про те, що 14 вересня 1817 року, подорожуючи по Україні, імператор Олександр I теж на деякий час зупинявся в Решетилівці у гостинному маєтку Попова, «пив у нього чай».
Особливою гордістю поміщика була його унікальна бібліотека, яка налічувала понад 20 тисяч книг, серед яких були і рідкісні «Древние книги и рукописи на пергаменте, которые достались ему от святейшого князя Потёмкина».
Серед полтавського дворянства В. С. Попов вважався «лібералом», який дбав про своїх селян, і навіть влаштовував для них щотижня свята. Ось як розповідається про це з грудневому випуску журналу «Киевская старина» за 1883 рік: «Кожну неділю решетилівські і сусідні з містечком селяни, розудягнені по-святковому, йшли в сад до Василя Степановича «праздникувати», як вони говорили. В різних місцях саду влаштовувались для молоді каруселі, а на водяних каналах, якими були порізані весь сад і парк, стояли вифарбувані човни для катання. На головному каналі була скляна будка, в якій під час народного гуляння грав хор рогової музики із 40 чоловік, що справляло на гуляющих велике враження... По закінченні гуляння було в звичаї підходити до «панських будинків», тобто до двору, і дякувати господарю за свято. Василь Степанович, вислухавши подяку, завжди велів тут же своїм лакеям виносити вгощання прибулій юрбі...».
Конец 12 стр.
Начало 13 стр.
Та «добрим і щедрим» пан був лише у свята, хизуючись перед сусідами-поміщиками. Повсякденне ж життя селян-кріпаків у маєтку В. С. Попова складалось надзвичайно тяжко. Тут запроваджувалась так звана «урочна система», при якій на один день панщини селянинові визначали стільки роботи, що виконати її він міг лише за кілька днів. Наприклад, за один урочний день селянин повинен був викосити півдесятини, нажати 2,5 копи озимини або 2,5 копи ярини, перевезти 30 кіп хліба тощо. За найменшу непокору або невиконання «уроку» його чекала жорстока розправа. Звичним явищем у Решетилівці того часу стали «систематические порки сотен дворовых людей».
Не краще почувалися і збіднілі козаки, які зазнавали великих утисків від представників місцевої влади. Губернський предводитель дворянства Капніст так розповідав про стягнення податків: «Рухоме майно, худоба, вівці і нарешті одяг та руб'я поселян продавали з прилюдного торгу на базарах та ярмарках, а самих поселян за несвоєчасну сплату податків піддавали жорстоким тілесним покаранням... Бідність козаків досягла таких меж, що на 9 господарів припадала одна пара волів, а землі лишилося не більше 2,5 десятини на душу. Протягом цього часу виникло і поступово збільшилось число козаків зовсім безземельних».
Решетилівці часом виступали проти сваволі своїх гнобителів. Спроба поміщика В. С. Кир'якова переселити селян-кріпаків з Решетилівки та навколишніх сіл до своїх володінь у Херсонських степах у 1815 році викликала велике обурення населення. Заворушення тривало аж до 1821 року. Для розправи над непокірними прибули війська, які дощенту зруйнували ряд сіл. Ці події мали значний вплив на молодих офіцерів та юнкерів, які служили тоді в 9-ій артилерійській бригаді, що дислокувалася в Решетилівці під час селянських заворушень. 13 травня 1812 року брати-юнкери Петро та Андрій Борисови заснували в Решетилівці таємне «Товариство першої згоди», яке ставило високі завдання по поширенню серед людей ідей приязні та дружби, доброчесності, а політичною метою-запровадження в Росії республіканської конституції (пізніше брати брали участь в Південному товаристві П. І. Пестеля). Під впливом селянських заворушень, що відбувалися в Решетилівці та поблизу неї, у майбутнього декабриста В. Ф. Раєвського, який у той час перебував на Полтавщині, виникли думки, викладені ним у відомому творі «Про рабство селян».
А становище селян-кріпаків у маєтку Попова і справді мало чим відрізнялося від рабського. Нащадки Василя Степановича виявилися людьми винятково жорстокими, бездушними. У червні 1840 року під час голоду міністр внутрішніх справ писав полтавському генерал-губернатору М. А. Долгорукову, що селяни повітового предводителя дворянства Попова - власника Решетилівки — харчуються лише «бардой с примесью половы», працюючи при цьому на панському полі від зорі до зорі. Сам же пан в цей час знайшов нову розвагу: за його наказом неподалік від урочища «Стінка» збудували високу вежу, на яку господар часто збирався і в підзорну трубу оглядав свої володіння. Наслідком таких «оглядів» нерідко були криваві розправи на стайнях, де селян-кріпаків жорстоко сікли різками.
Саме такою побачив Решетилівку великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко, коли завітав сюди влітку 1845 року.
РЕШЕТИЛІВСЬКІ СТЕЖИНИ КОБЗАРЯ.
 У 1837 році в далекому холодному, непривітному Петербурзі доля звела Тараса Григоровича Шевченка з талановитим художником з Решетилівки Тимофієм Радіоновичем Головнею. На той час цей самобутній майстер, удостоєний золотої медалі Академії мистецтв за картину «Смерть Авеля», був старшиною пансіонерних класів Товариства заохочування художників, які відвідував і «підмайстер артілі Ширяєва Шевченко».
Їх знайомство було досить коротким (у серпні цього ж року Головня помер від сухот). Та в пам'яті Тараса Григоровича назавжди лишились схвильовані розповіді старшого товариша про його «малу батьківщину» — мальовниче козацьке містечко з багатою і
Конец  13 стр.
Начало 14 стр.
славною історією. Знав Кобзар і про те, що в Решетилівці, «у панському ярмі», жили рідні Головні — його батьки та два брати — кріпаки поміщика Попова. їх доля, як і доля власних — «у наймах посивілих» сестер, була, звичайно ж, не байдужою молодому поету. І як знати, чи не тоді у нього вперше виникло бажання відвідати наш край?
Влітку 1845 року на запрошення миргородського поміщика Олександра Лук'яновича Шевченко приїхав на Полтавщину і зупинився на деякий час в селі Мар'янівці. Тут від дружини Лук'яновича Анастасії він дізнався про трагічну долю її брата-декабриста Івана Шимкова. Активний член Товариства з'єднаних слов'ян, в паперах якого було знайдено примірник програмного документа Південного товариства, так звану «Конституцію, Державний звіт», де викладено конспект статей Конституції Пестеля та вільнолюбні вірші О. С. Пушкіна, за вироком царського суду був засланий на 15-річну каторгу до іркутської губернії. Там він і помер в 1838 році, так і не дочекавшись волі.
«Родовим гніздом» декабриста було село Михнівка, розташоване неподалік. Тут на той час іще проживав його батько Федір Андрійович Шимков, а за кілька верств, у Решетилівці, мешкав брат Івана та Анастасії - Петро. Зрозуміло, що Шевченко, який надзвичайно цікавився долями земляків-декабристів, вирішив обов'язково побувати і в Михнівці, і в Решетилівці.
Вабила Кобзаря до себе Решетилівка і унікальною бібліотекою Попових, яка налічувала на той час «11 тисяч томів російською та іноземними мовами й близько тисячі рукописів». Серед манускриптів малися листи Катерини ІI, Олександра І, Суворова, Потьомкіна і «майже всіх учасників тієї епохи», були літописи, накази депутатам від козацького війська, татарські хроніки, карти, плани та інші безцінні документи з історії України (бібліотека та архів О. В. Попова становили чималий інтерес для Шевченка, оскільки він, крім здійснення власних творчих задумів, мав неофіційне доручення від Археографічної комісії по збору і вивченню старожитностей).
Окрім того, художник готував матеріали до задуманого періодичного передплатного видання «Живописна Україна», і оминути старовинне містечко з його чарівними пейзажами він, звичайно ж, ніяк не міг...
А тому наприкінці червня 1845 року, після відвідання Полтави, Тарас Григорович Шевченко здійснює подорож за маршрутом Полтава-Шадієве- Михнівка-Решетилівка-Мар'янівка.
На початку липня Кобзар уже в Михнівці. Занурюється в ту життєву атмосферу, в якій зростав і формувався як непересічна особистість Іван Шимков. Зустрічається з Федором Андрійовичем Шимковим, слухає його гіркі і щирі розповіді про втраченого сина-декабриста. Має змогу перегорнути сторінки книг, які читав майбутній революціонер, бачити його особисті речі, які спонукають до роздумів.
Перебування Т. Г. Шевченка в Михнівці підтверджує у своїх спогадах, записаних у 1888 році, 70-річна вдова старосанжарського священика Христина Петрівна Морозовська: «Шевченка я бачила у Шимкова в Михнівці... Єму тоді було літ 26. Лице було брите, тільки з маненькими вусами, волоси на голові темно-русі і в кружок підстрижені, роста невисокого. Він був веселий в обществі і шутник. Помню, що розказував, як був маленьким та вівці пас» (і хоча старенька дещо й помилилася, визначаючи вік Шевченка — йому було тоді не 26, а 31 рік — це й не дивно, адже спогади записано через 43 роки після події, проте свідчення її справді унікальні і надзвичайно важливі для нас).
Конец 14 стр.
Начало 15 стр.


Малюнок Т.Г.Шевченка «У Решетилівці». 1845р.

Кілька наступних днів (як вважають дослідники, 8—12 Липня 1845 року) Тарас Григорович Шевченко проводить у Решетилівці. Цей факт підтверджують згадки про Решетилівку в повісті «Близнецы» та два решетилівських малюнки, на яких назва містечка підписана авторською рукою.
В ці дні Кобзар, напевне, відвідав родичів свого покійного петербурзького знайомого Тимофія Головні. Користуючись добрим знайомством Олександра Лук'яновича з Олександром Поповим, побував у панському маєтку, оглянув розкішний парк, а головне, одержав доступ до унікальних бібліотечних скарбів.
Сам нащадок катериненського вельможі, власник 9 тисяч десятин землі та кількох тисяч кріпаків, владний, жорстокий і аморальний, який влаштовував систематичні масові хлости селян на конюшні «та споював дешевою горілкою решетилівських козаків, схиляючи їх до «невигідного для них обміну з ним землею», звичайно ж, нічого, окрім відрази, у Шевченка викликати не міг.
Відомий дослідник життя і творчості Кобзаря полтавський літературознавець П. П. Ротач у своєму художньо-документальному дослідженні про Шевченка устами 80-річного мешканця Решетилівки Степана Яковича Токаря-Михайлика говорить: «Батько мій був кріпаком, працював токарем у поміщика Попова... Одного разу заїхав до Попова Т. Г. Шевченко. На другий день заходить він у майстерню.
- Здоровенькі були, хлопці, — привітався. — Ну як же воно вам живеться?
- Та як бачите, — відповідають кріпаки. — Бодай його собака не діждала, як так жити.
- Що ж він, катує вас?
- Та всього буває, — кріпаки йому.
- Підождіть, хлопці, прийде воля і правда, то тоді ми з них не так посміємося.
Шевченко взяв у руки замок, зроблений моїм батьком, та й питає:
- А хто цього замка скував?
Батько відповів, що, мовляв, я. А Шевченко йому:
- Ге, якби ти такий замок скував, щоб закувати свого пана навіки...». Далі П. П. Ротач зазначає, коментуючи два малюнки, виконані Шевченком у Решетилівці: «У своєму двоєдиному решетилівському сюжеті Шевченко показав, що панство (в особі Попова) відгороджене від простого народу високою кам'яницею, але той народ ходить мимо захисної панської стіни з гордо піднятою головою (як чоловік на малюнку), співає і танцює, зневажаючи панство під самісінькими його мурами. Шевченківські малюнки несуть на собі печать народної гідності, вони підтверджують: поет і художник тут, по цей бік стіни, він з трудовим народом».
Конец 15 стр.
Начало 16 стр.
Перебування Кобзаря в Решетилівці в липні 1845 року стало важливим фактом його біографії періоду «трьох літ». Саме в цей час поет остаточно «прозріває», звільняється від романтичних ілюзій і стає дієвим захисником народу. Мине небагато часу і з-під його пера вийдуть у світ поеми «Єретик», «Наймичка», «Кавказ», містерія «Великий льох», послання «і мертвим, і живим, і ненародженим», вірші «Холодний яр» та «Три літа», і нарешті безсмертний «Заповіт»...
Решетиляни шанують пам'ять великого Кобзаря України, без якої «зачерствіло б людське серце і заглухла б нива життя». В 1939 році жителі села Куликівка на сільському сході прийняли рішення про перейменування свого села, яке свого часу проїздом відвідав Тарас Григорович, у Шевченкове. В 1967 році у Решетилівці відкрито пам'ятник Кобзареві, його іменем було названо колективне господарство в с. Лиман Другий. Є в райцентрі вулиця Шевченка, його ім'я носить районний Будинок культури.
А ось ще промовистий, по-своєму символічний факт: мабуть, жоден районний центр України не може похвалитися такою кількістю лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, як Решетилівка. їх тут п'ять: художники Л. С. Товстуха, Н. Н. Бабенко, килимарниці Д. Ф. Єфремова, Г. С. Бондарець, письменник-земляк О. М. Дмитренко.
НА МЕЖІ СТОЛІТЬ.
За даними перепису 1900 року в містечку Решетилівка Решетилівської волості Полтавського повіту було дві сільські громади (общини): Решетилівська козача, до якої входили також козаки хуторів Гаркаві, Горбенки, Джепки, Дуськи, Семикози, Прокопівка, Хоруженки та Шкурупії,— всього 989 дворів, населення 6108 чоловік, з них чоловіків — 2786, жінок — 3322, і Решетилівська громада селян-власників (колишні кріпаки), до якої, крім селян самої Решетилівки, входили і колишні кріпаки навколишніх хуторів Вітки, Вовки, Дрягуни, Ісички, Карячки, Ганжі, Неїли, Новоселівка, Бортники, Засядьки, Блохи, Василенки, Коп'яки, Куцеволи, Підгоряни, Педьки, Пужаї, Тупкали, Тупкали на Балях (що означало «тупали на балах» — так називався хутір, заселений нащадками кріпаків-акторів В. С. Попова) та ін., де налічувалося 902 двори, 5812 тисяч чоловік населення, з них чоловіків — 2495, жінок—-3317.

Загалом же населення містечка (включаючи і 165 батрацьких родин та 122 сім'ї, які навіть не мали своїх жител) нараховувало близько 10 тисяч чоловік. Переважна більшість людей займалася в цей час сільським господарством та промислами.
 Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян на «землю і волю». Статистичні дані за 1883 рік свідчать, що в містечку взагалі не мали землі 380 козацьких та 93 селянських господарства. Але реформа сприяла розвитку індустріальних відносин на селі, дальшому розвитку традиційних промислів і торгівлі. «Містечко набуло ролі видатного центру; значна частина населення брала діяльну участь в цьому русі або збуті місцевих виробів,
Конец 16 стр.
Начало 17 стр.
пропонувала свої робочі руки, - відзначав у 1903 році видатний географ Петро Семенов Тянь-Шанський. - Чумаки і торговці тут зазвичай зупинялися. З іншого боку, будучи єдиним крупним і природним центром серед маси хуторів, що тяготіли до нього, Решети-лівка... приваблювала до себе торговців і тим підтримувала промисли місцевого населення... В самій Решетилівці налічується 6 ярмарків: 1 серпня, Троїцька, Покровська, Благовіщенська, Введенська і на Масляну. Крім того, як залишок колишнього ярмарку, деяке значення має базар на Вербну неділю.

Дякуючи такій кількості ярмарків, населення майже цілий рік має можливість безпосередньо збувати свої вироби. Важливим промислом місцевого населення є чоботарське ремесло: із загальної кількості господарств 630 — більше 280 займається чоботарською справою».

Доповнимо ці свідчення даними дослідження промислів Полтавського повіту, проведеного повітовим земством року 1898: «Решетилівські чоботарі давно і добре вивчили своїх споживачів, знають свої ринки і кожному прагнуть дати саме те, що йому потрібно. Решетилівський чобіт не однаковий у Хорольському і Кобеляцькому повітах: місцеві потреби, смаки і звички змінюють матеріал, форму і ціну виробів, решетилівський чобіт уміє пристосовуватись до свого споживача, відповідно до його побажань і по місцю, і по часу».
Як і раніше, славився наш край своїми смушками. Дозволимо собі іще раз процитувати П. Семенова Тянь-Шанського: «Містечко Решетилівка є центром розведення овець так званої решетилівської породи і збуту смушок; головна і характерна їх особливість полягає в тому, що ягнята мають смушки з чорними, блискучими, дрібними, правильними завитками, які не вицвітають ні від дощу, ні від сонця...».
Конец 17 стр.
Начало 18 стр.
Так що роботи решетилівським прасолам, шевцям, чимбарям, шапошникам, чабанам, торговцям, міняйлам, скупщикам і перекупщикам вистачало.
Наприкінці ХІХ століття Решетилівка стала й одним з центрів-осередків народного ткацтва, килимарства й вишивки. Решетилівські скатертини, рушники, плахти, килими, вишивані сорочки прикрашали побут козаків та селян містечка, користувалися великим попитом на ярмарках та базарах. Ці промисли були відомі з давніх-давен. По хатах сиділи килимарниці, захаращуючи пасмами вовни тісні оселі. Сліпли при каганцях вишивальниці, гаптуючи панські сорочки.
Поміщиця О. Н. Хряпунова вже після реформи 1861 року організувала ткацьку майстерню, де на виготовленні килимів і вишиванні сорочок широко використовувала найману робочу силу. В 1905 році Полтавське земство заснувало на базі цієї майстерні Решетилівський ткацький навчально-показовий пункт. Підприємство займало 23 робочі кімнати. Тут було встановлено 5 дерев'яних ткацьких верстатів. Значний обсяг роботи виконували на дому. Очолювала майстерню Галина Ткаченко, яка на той час закінчила Дігтярівську ткацьку школу-майстерню. Основна увага була зосереджена на ткацтві і ручній вишивці скатертей, наволочок, покривал та купонів жіночих суконь. У 1912 р. в майстерні розпочалось впровадження вибійки.
«Селяни, — свідчить рідкісна книга «Русское народное искусство на Второй Всероссийской кустарной выставке в Петрограде в 1913 г.», — вишивають по полотну, набойках, шовку та інших тканинах. Особливо славляться декоративні вишивки Решетилівського пункту. Тут виготовляється вишиваний священицький одяг...». Ця ж книга відзначала і решетилівські ткацькі вироби: «Решетилівський ткацький показовий пункт - найкрупніший в губернії, роздає в даний час роботу 1500 кустарям. Після виставки в Петербурзі одержав масу замовлень».
Наприкінці XIX - початку XX ст. в Решетилівці розвивається і місцева промисловість. Чимало жителів працювали на паровому млині Юрченка, у шкіряній майстерні Большова, на цегельних заводах Хряпунової, черепичному заводі Дзейки.
Активно втягуються в процес індустріального виробництва й підприємливі поміщики в селах регіону. Так, наприклад, у 1880 році в селі Сухорабівка його власник граф Іполіт Капніст побудував на Пслі досить потужний вальцьовий млин. В сусідніх урочищах виросли ґуральня, винокурня та спиртові погреби. Усе зібране в економії зерно перемелювалося на млині, а борошно великими партіями відправлялось на продаж у Полтаву, Кременчук, Миргород. На ринок працювали також ґуральні в селах Демидівка та Миколаївка,
На початку XX ст. проникають у містечко і революційно-демократичні ідеї, носіями яких були представники різновекторних політичних сил. Неабиякий резонанс викликала звістка про арешт і засудження на 15 років каторжних робіт революціонера-народника Миколи Яцевича, який після закінчення навчання в Петербурзі повернувся до рідної Решетилівки і розпочав активну пропагандистську роботу серед полтавських робітників. В петербурзькому «Союзі боротьби за визволення робітничого класу» відзначалася активністю решетилянка Доменіка Труховська (дружина відомого революціонера А. Ванєєва). В самій Решетилівці намагаються створити революційні осередки серед молоді член партії есерів Еткіна та професійна революціонерка Розалія Землячка, яка після другого арешту перебувала в Полтаві до 1901 року під поліційним наглядом.
З донесення жандармського унтер-офіцера дізнаємося, що 17 квітня 1902 року до Решетилівки прибула група полтавських семінаристів, виключених із семінарії за заворушення (вимагали введення до навчальних програм предметів українознавства), серед яких був молодий Симон Петлюра. Прибулі провели збори з місцевою молоддю, а після цього завітали до земської акушерки Софії Сахнін-Сахновської. Софія брала активну участь у революційній діяльності, поліція неодноразово робила обшук її амбулаторії, але завидна конспірація і підтримка друзів щоразу допомагали їй уникнути арешту. Взагалі ця непересічна жінка, уродженка Решетилівки (1873 - після 1943),

Конец  18 стр.
Начало 19 стр.
залишила добрий слід в історії краю як лікар, педагог, ініціатор та організатор перших дитячих будинків для безпритульних у 1910—1920 роках.
В 1903 р. в Решетилівці організовується підпільний комітет РСДРП, проте ефективність його роботи була невисокою. Певно, не останню роль у цьому відіграв низький загальноосвітній рівень жителів містечка та навколишніх сіл: з 9665 мешканців Решетилівки у 1883 році письменних було всього 151 чоловік, діяла тільки одна церковнопарафіяльна школа, в якій навчалося 22 хлопчики і одна дівчинка з 1487 дітей шкільного віку. Не набагато покращав стан освіти в краї і на початку XX століття.
Тим часом містечко переживало нелегкі часи. Відкриття Харково-Миколаївської залізниці з початку 70-х років XIX століття нанесло удар по економічному розвитку та по ярмарковій торгівлі в Решетилівці. А з будівництвом у 1901 році залізничної лінії Київ-—Полтава Решетилівка взагалі опинилася осторонь від основних економічних шляхів. І хоч кількість ярмарків на початку XX століття не зменшилась, але значно скоротився їх товарооборот. Серед найвідоміших земляків цього часу, які увійшли в історію, - Сергій Дем'янович Корейша, родом із Сухорабівки (1854- помер після 1917) - український інженер шляхів, професор і директор інституту інженерів, таємний радник, член російського, американського і французького товариств інженерів.

Решетилівский історичний народний музей, вул.Леніна,9 смт.Решетилівка, Полтавська область.
Конец статьи.