Почалися тепліші зими. Доріг з твердим покриттям не було. Дороги були земляні і розбиті колесами возів і сільськогосподарської техніки, так що чоботи залазили в багно так, що інколи там губив чоботи. Одежу ділили з братом. Хто перший одягнув той і ішов на вулицю.
Через податки на дерева, які були за Сталіна, в селі майже всі повирубували фруктові дерева. А в нас залишилася частина дерев груш. Пізніше досадили слив, вишень. Коли починали набирати розмірів фрукти на деревах ми будували курінь в садку і постійно там хтось був, а в ночі приходив туди і батько і ночували в курені. Бо якщо нікого там не було, то обривали все ще зеленим. Навіть непридатним для їжі. Батьки завжди давали нам завдання, що треба зробити дома по господарству, поки вони на роботі. Якщо щось не зроблено, то мама дуже сварили нас. Інколи я думав краще б побили ніж сварять.
Не дозволяли бігати, гуляти по селу. Це було рідко, що дозволяли побігати з хлопцями, пограти м'ячем з ганчірок у футбол. Це було, переважно, в святкові, особливо релігійні дні.
Мама вірили в бога і в такі дні давали нам послаблення.
Батько відносився до релігії не дуже набожно, хоч його батько, Петро Андрійович і ходив до церкви і співав в церковному хорі. Але батько і не підбурював нас проти релігії. Про маму говорив, нехай вірить не чіпайте її. Бо із за атеїстичного виховання в школі, брат Микола все намагався вколоти маму, що бога немає і усіма наслідками атеїзму.
В великі релігійні свята, мама водили і мене до церкви. В той час ще багатьох дітей приводили до церкви. Але в школі про це не говорили, бо тоді починали розбирати тих хто був в церкві. Викликали до директора.
В школі я любив точні науки. Важко мені давалися мови і особливо німецька. Вчився я непогано.
Після закінчення 7ми класів, стало питання, як бути далі.
Хоч тоді треба було платити за навчання 75 руб за півріччя, батьки послали мене вчитися в Басаньську середню школу в 8й клас.
Так як я був невеликий на зріст і в колгоспі працювати було не по силі.
З другого півріччя плату за навчання відмінили.
Пізніше мама сказали свою думку, щоб вивчити дітей і щоб їм було легше в житті ніж вони були колгоспними рабами, починаючи з колективізації.
Зарплату на трудодні не платили, а ще тиснули на людей різними податками на дерева, треба було здавати яйця, м'ясо, молоко, картоплю і ще річними великими позиками. Люди намагалися відмовитися від позик, тому в село приїздили з району з міліцією і заставляли підписувати позику, а хто відмовлявся підписувати, тих звинувачували в антидержавних діях і лякали репресіями. Ми жили поруч з конторою і якщо когось треба було викликати в контору, то за ними посилали маму.
Після повернення з Німеччини, сестра Марія влаштувалася на роботу в Тарасівську МТС (машино-тракторна станція), а там платили хоч невелику зарплату. Із тих її заробітків сплачували державні позики батькам. Та і на сестру Марію накладали позику. Розмір її позики дорівнював місячній зарплаті.
Потім Марія поїхала вчитися в Запорізький педагогічний інститут.
Коли приїздила додому, то розказувала мамі який в державі бандитизм. То когось вбили, або підрізали, то скинули з поїзда, або пограбували, то інше. Мама наставляли її бути обережною, навіть радили пізніми рейсами поїзду не їхати додому і додому від поїзда 8 кілометрів іти з кимсь з знайомих.