Наші ЗМІ повідомили, що з квітня 2009 року, здається, якийсь Потапов в газеті на Кубані друкує статті як розділити Україну на три частини. Після цієї інформації стає зрозуміло хто і як ділить Грузію на шматки. Це і є відповідь хто роздуває міжнаціональну ворожнечу між нашими народами. А ми повинні пам'ятати, що не Росія принесе на нашу землю спокій, а ми повинні захистити його самі.
17 листопада 2007року ми поїхали в Одесу на річницю смерті Сиваша Миколи Івановича. В цей день зібралися Светина сім`я, Лінченки, ми і приїхала моя племінниця з Мелітополя Тамара Остапенко.
Чекали, що, можливо, приїде моя сестра Надя Стамболійська з Болгарії. Але Надя чомусь знову замовкла. На листи не відповідає, як і після смерті її чоловіка Володі, і на роковину не приїхала.
Тепер, після смерті Миколи, Тамара Остапенко неодноразово говорить мені: "Це ви нас знову об`єднали і завдяки вам ми родичі почали спілкуватися між собою."
Через моїх знайомих в Коростишеві Света замовила гранітний пам'ятник батькові, доставила в Холодну Балку і поставила на його могилу.
Говорили про більшовицький голодомор 1932-33року. І Марія Лінченко пригадала, що Микола Сиваш розказував, як в голодовку 1947 року він з Надею було ідуть разом в школу, раптом Надя каже, що щось забула і поверталася сама додому. Батьки в цей час вже пішли на роботу.
Так повторювалоя часто. Одного разу Микола вирішив підслідкувати, чому Надя повертається додому. І побачив що Надя приходила додому і починала жарити собі коржики (млинці) з лободи і додавала туди трохи якогось борошна, чи відходів з борошна. Коли коржики були готові, Микола зайшов в хату. Наді прийшлося поділитися з ним.
Після цього разу додому тепер вони поверталися разом.
Але батькам про це нічого не говорили.
Перед смертю Микола Сиваш говорив дочці Світлані, щоб уважно все переглядали, коли будуть виносити речі з його гаража, бо там ніби багато запасних частин до автомобіля "Жигулі", на дві чи чотири машини. Коли я те переглядав в 2008 році,то там нічого цінного не було.
Майже все що він туди позносив було бувше в вжитку.
Цього разу Марія пригадала, що коли вона перейшла працювати з заводської столової в кафе. Інколи, що залишалося не проданим в кінці робочого дня, працівниці забирали собі додому. І одного разу все, що Марія принесла додому, Микола відніс в ОБХСС і додав заяву.
Коли Марію викликали в ОБХСС, то вона ішла і зрозуміла що її посадять в в'язницю. Але її врятувала випадковість, що справа потрапила до знайомого. Він пом'якшив ситуацію. Її "поступок" розглянули на роботі з відповідним рішенням і вона пішла з тієї роботи.
Марія Лінченко пригадувала, з розповідей нашої мами Ольги, що коли більшовицька влада готувала до вивозу в Сибір діда Гасенко Петра, то його дочки намагалися його захистити. Вони розходилися по районах близьких до села Петропавлівки і всі хто працював з дідовим банком, або знав його підписували листи протесту. Це на певний час відкладало розправу над банкіром Гасенком Петром Оксентійовичем.
А коли вивезли його з хати, то під тиском людей більшовики далеко діда не відвезли. В негоду їх кинули в полі. Через певний час дід з бабою повернулися в село, але в свою хату їх не пустили, вони поселилися в хату розвалюху в якій і жили до кінця життя.