Начало текста 341 страницы

Спогад

Був квiтучий травень 1943 року. Всюди зеленiло, все цвiло, ясне сонечко всмiхалося нам своїми яскравими променями, вiдгонило вiд нас фашистську темряву. Але до самої смертi не сгасне 5 травня 1943 р. Це самий тяжкий день, якого нiколи нам не забути. В цей гiркий день ми прощалися з Батькiвщиною, з рiдним краєм, зi скорбними матусями, з братиками i сестричками. Прощались назавжди. Болiсно дивились у своє майбутнє. Думками летiли до рiдної Армiї, молили, просили iї, благали звiльнити нас вiд цiєї страшної напастi...
Пiдiгнали товapнi вагони i пiд конвоєм озброєнi фрiци, як худобу, загонили нас у них. А що робилось на пeрoнi?
Море слiз проливали нашi рiдненьки матусi. Зойки, крики, стогiн, прокляття заповнили перон, що нiби це був кiнець свiту. Як же болiсно i невиносимо згадувати те видовище.
Моя дорогая матуся, пiднявши схуднi руки, то опускаючи ix, нелюдським голосом кричала, прощаючись зi мною, проклинаючи все на свiтi. А потiм, обхопивши голову руками, обiрвала на платку бахрому з китицями i стояла серед того гамору простоволоса, змучена, згорблена. Голосу iї я вже не чула, бачила тiльки, як хитала вона головою та шось намагалася вимовити своїм уже беззвучним голосом. От такою запам’яталась менi моя рiдна матуся. А коли потяг повiльно рушив, набираючи швидкiсть, то словами цього не можна описати. Ми страшенно кричали в тiих товарних вагонах, прошаючись з рiдним краєм, а нашi матусi, непритомнiючи, одна за другою падали на перонi, дехто в розначi почали бiгти за вагонами...
Ось яке стpaxiття ми перенесли в той травневий день. Та розлука глибоко вразила нашi юнi душi. Їхали мовчазнi, сумнi, охвильованi. Гнiтючi думки роїлись в головi. Мучило питання — що буде з нами? Чи доведеться колись повернутись в рiдний край, чи, може, згинемо ка чужинi...
У Мюнхенi залишили богатьох, а нас повезли в Австрiю. Я нiби втрачаю свiдомiсть, коли згадую, як у мicтi Залъцбурзi нам накинули на шиї мотузки з дощечками i номером. В мене був 39-й номер. Сфотографували, поставили в шеренгу, а господарi ходили перед нами i вибирали, кого їм треба було. Як тяжко винести цей невiльничий ринок...

Мария Ивановна как участник войны, будучи хоть и на военной, но все равно нищенской пенсии, не имея возможности ездить и даже ходить по причине болячек, не в пример многим молодым и здоровым, оперативно и обстоятельно откликнулась на мою, однотипную для всех, просьбу, но, кроме того, с помощью писем вдохновила знакомых и незнакомых людей на сбор различной информации о жителях села Тарасовки. Ее стараниями названы 27 семей с фамилией Сиваш, имевших счастье или несчастье проживать в селе Тарасовка.
Конец текста 341 страницы