В післявоєнні роки 1945 року батько і дорослі чоловіки голилися «опасними» бритвами.
Згадую, коли бачу дядю Саву Даниловича Дяченка він завжди гарно поголений, але під носом завжди залишалися декілька не зрізаних волосин, бо не підводив бритву близько до носа, щоб не порізатися.
Співати, в ті часи, любили не тільки на святах, а і по дорозі на роботу чи з роботи.
Я ріс коли уже були колгоспи. Люди зранку спішили на колгоспну роботу, а вечером поверталися додому. Поля були і далеко від дому. Раніше завжди на роботу ходили пішки. Пізніше везли возами, чи в причіпах тракторів, а в останній час вантажними автомобілями.
Бо колгоспних волів і коней поїли.
Здавалося жінки і дівчата натомлені роботою, але по них цього не скажеш. Вони дружно, весело і злагоджено співали.
Цей спів луною котився по всьому селі.
Коли з`явилося радіо, телебачення люди ніби поніміли, поглухли. Тепер можна було чути тільки п’яні голоси, яких почало зявлятися більше.
Ось на тих святах все розказувалося, все чого ми не зуміли запам’ятати, записати, зафіксувати про нашу історію, про наш родовід.

На фото 96 «Одісеї» не онкологические (ракові) ендопротези, а треба читати ортопедичні протези.
Під час навчання в інституті, на тренуванні в 1961 році я одержав травму колінка. Воно мене турбувало, але я боявся операції, бо більше тоді їх робили невдало і після такої операції, могли замкнути колінний суглоб.
До 1982 року, хвороба настільки ускладнилася, що я наважився на операцію на колінку. В лікарні на Подолі зробили операцію невдало.
Більше того, знайомі бувшої дружини з якими вона домовлялася про наркоз, анестезіологи із-за неякісного чи невірного наркозу спричинили, що у мене приключився персистируючий гепатит печінки, від наркозу, який дає знати ввесь час і тепер.
Тоді я був сім місяців з милицями
Це ускладнення хвороби печінки відразу привело до розростання кісткових нашарувань в суглобі колінка. І тепер в 2006 році лікарі ставлять питання щоб я погодився на чергову третю операцію для заміни оперованого суглоба на ортопедичний (штучний) суглоб і поставили мене в міністерстві охорони здоровя на чергу на суглоб.
Повторно робив операцію в 1983 році професор Скляренко. І ось там я почув прізвище, тоді відомого, ортопеда травматолога в Москві Сиваша.
У мене була думка, а якщо поїхати до нього на лікування, але вирішив, що це нереально. І аж тепер з`ясував, що той світило, мабуть, хоч і дуже далекий, а наш родич.
Після операцій мене переводили на лікування в водолікувальну лікарню №20 на Подолі. Після процедур я на милицях виходив на вулицю і відпочивав на лавочках. Інколи до мене підсідали інші хворі. І ось там я побачив хворих з церебральним паралічем. Я запитував, що тут я бачу хворих з такою хворобою, а в місті їх ніде не видно. Вони мені відповідали, що радянська держава рекламує, що в неї здорове суспільство, а щоб іноземці не бачили таких хворих, то з них беруть