якого то деревообробного комбінату. Там зустрілися знайомі Володі. Вони всіх нас запросили в магазин. Взяли там кожному, мабуть, по 100 грам ракії (горілки). Я не звернув уваги на їхні звички, що з 100 грамами можна просидіти ввесь вечір, а відразу перехилив стакан і випив всю ракію. Володіни знайомі припинили розмови і від несподіванки дивилися на мене, мабуть, як на алкоголіка. Володя пояснив їм, то так п`ють горілку в Союзі. Вони ще довго пили свою норму і вели розмови між собою.
Нам пояснили, що після такого ливню до монастиря ми недоїдимо і ми повернулися в Софію.
В Софії до мене з Миколою підійшов незнайомий. Він цікавився як живеться в Союзі. Потім сказав, що виїхав з Росії під час більшовицького заколоту в 1917 році.
На чужині жити важко коли не чуєш своєї мови, звичаїв це впливає на психіку. Ми поїхали в Болгарію на місяць і через пару тижнів мене брала туга за своєю країною і я вже чекав коли ми вже поїдимо додому.
З Софії я про це вирішив написати своїй знайомій Галі Малій. Брат Микола з за спини прочитав про це в листі і почав сміятися з мене.

До стор.356. Як написано в «Одісеї», я не писав, що в ряди Народного Руху втиснутися не міг.
Мені не зрозуміло для чого і для кого ця неправда написана.
Народний Рух України, це була відкрита для всіх організація, яка утворилася на передодні розвалу «могутнього» Союзу.
Я створив і очолив на заводі «Ленінська кузня», де працював, незалежну профспілку. Моя «Вільна профспілка машинобудівників суднобудівного заводу» входила в Всеукраїнське Об`єднання Солідарності Трудівників (ВОСТ). А ВОСТ, як профспілкова структура, тісно співпрацювала з Рухом.
Як написано «втискиватся» в Рух мені не було необхідності.
Ми всі були одною командою.
Мали спільну мету і ставили чітке завдання перед собою.
За короткий проміжок часу, в мою профспілку з державної, офіційно перейшло біля 1800 чоловік. Тепер ця профспілка захищала інтереси всіх своїх членів, окремо від державної. Ми офіційно приймали участь в підготовці колективного договору заводу.
Адміністрація заводу продовжувала роздувати стару рану в переслідуванні мене, як голови народного контролю, а тепер ще і як голову незалежної профспілки. Багато хто вичікував, виглядав з за «рогу» і чекав як поступлять зі мною. Якщо я перемагав, то кричали ми перемогли. А якщо адміністрація мене притискала, то ці глядачі замість допомоги мені в захисті, говорили бач ми ж говорили що не треба виступати проти них.
Адміністрація заводу, щоб позбутися від мене, в 1992 році звільнила мене з заводу за скороченням штату.
Керівники заводу всім членам моєї профспілки пояснювали, що Сиваш більше ніколи не переступить поріг прохідної заводу.