Частина 1.

Продовження «Сивашської Одісеї».

В лютому 2002 року я одержав лист від брата Сиваша Віктора Григоровича з Єкатеринбурга, Росія, з пропозицією відповісти на анкетні питання свої і своїх близьких, рідних, для написання родоводу.
Я відразу включився в цю роботу.
Я давно хотів щоб про мою родину і мене залишилася майбутнім правда, крім тих неправдивих вимислів, які вже гуляють.
Раніше, сестра Марія Іванівна Обіход (Сиваш) обіцяла написати про наш рід. Казала, що коли піду на пенсію, то напишу про наш рід.
Я її заохочував і обіцяв допомагати.
Але далі бажання справа не зрушила.
Тому, при цій нагоді, здійснити свою мрію, я активно включився до збору матеріалів і пошуку їх в архівах України.
Я не знав чи відправили таку ж пропозицію моїй сестрі Марії Іванівні Обіход (Сиваш), тому зняв ксерокопію цієї анкети і відіслав їй. Запропонував їй про все написати і відправити самостійно або через мене, щоб в цей фінансово тяжкий час заохотити її і не думати про кошти, які треба було витратити на пересилку, хоч вони були і незначні.
Написав свої відповіді по анкеті з пам`яті, зібрав ті матеріали, які пропонувалося і якими володів. З деяких з них зняв ксерокопії і відправив в Єкатеринбург .
В Київ мені часто телефонував з Ханти-Мансійська, Росія брат Федір Григорович Сиваш. Дещо запитував і повідомив, що незабаром приїде в Україну і заїде до мене.
Я дуже чекав цієї зустрічі.
В перших числах липня 2002 року до мене приїхав Федя Сиваш.
Я не міг передати тієї радості, яка охопила мене.
Ми вперше зустрілися з ним. Йому було 50 років, а мені через декілька днів виповнилося 61 рік.
Дещо Федя записав відеокамерою. Пізніше, мені цей запис, з іншими доповненнями, прислав Вітя Сиваш. Деякі фото Федя відібрав додатково з моїх альбомів, крім тих, які я вже відіслав.
Із-за особливих стосунків з синами, про що я скажу нижче, я не міг відправити їх фото і останні дані про моїх синів.
З Федором ми декілька разів їздили на роботу, в магазин будівельних матеріалів на вул. Нижній Вал на Подолі, м.Київ до Михайла Івановича Сиваша, але його не було на місці.
Зустріч не відбулася.
В кінці дня Федя зібрався їхати в Запорізьку область. Я провів його за Київ. Попрощалися, і коли Федя поїхав мене охопив шалений біль розлуки. В мене виникла докора до себе, чому я, завчасно, не домовився на роботі, щоб мати час і можливість поїхати з ним в Батьківський край.